Глава 11

«Славний молодець з кінця в кінець та да все страмом»

              Ведмедик чекав! Тільки-но Степанія обійшла дуб три рази, як він пухнастою кулькою скотився під ноги. Жінка засміялася, схилилася над ним, погладила. Він тицьнув її носом і вона впала в траву. Сильний який, засранець!

-Бешкетник! - пожурила його, - а я тобі гостинець принесла. Наче ведмеді люблять мед? Ти як, із тих ведмедів?

            Звір загострив вушка. Мордаха кумедна така стала, наче вражена. Типу: мед? Я? Хіба? Стьопка дістала баночку з кишені старого пальта, відкрутила кришку і сунула тваринці під ніс. Ведмедик понюхав і скривився, наморщивши морду.

-Ні? Не любиш? - засмутилася Стьопка, - може він не справжній? - вона теж понюхала мед, - адже магазинний... ех, сумно. А може, яблучко?

            З іншої кишені вийняла червонобоке яблуко і простягла ведмедеві. Ось слово честі, він такий осудливий погляд їй послав.

-Що ти за ведмідь такий? - здивувалася жінка, - ще скажи, що бутерброд з ковбасою хочеш? – здалося, чи ведмедик зрадів такій пропозиції?

-А в мене немає! То посидь тут, пальто охороняй, а я побігаю! - по сторонах подивилася, пальто скинула і пройшлася по галявині, звикаючи до власної наготи і нових відчуттів. Потім побігла.

            Захоплення охопило новоявлену Свирянку цілком. Свобода, легкість, наче вона важить кілограмів на двадцять менше. І втома відступила, наче тіло омили освіжаючим нектаром. Роса приємно холодила ноги і легкий вітерець пестив тіло.

            Цього разу бігала довше, зрідка поглядаючи на ведмедика. Проте той очей зі Степанії не спускав.

Захекавшись, жінка підійшла до струмка, зачерпнула водички, вмилася повискуючи: вода – лід! Пробирало до кісток. Присіла навколішки, ще раз зачерпнула і зробила кілька ковтків. Вода ломила зуби, проте це була найсмачніша вода у її житті.

            Ведмедик підійшов непомітно, буцнув її і завалив на бік.

-Гей! Ти чого хуліганиш? – обурилася Степанія. А ведмедик почав тертися за неї, як домашнє кошеня, що випрошує ласку. Стьопка погладила його між вушками, а він потерся мордою об груди.

Жінка схопилася на ноги, почервоніла. Розгублено глянула на ведмедика, але той дивився на неї чорними очима і не блимав.

-М-мені ч-час, - сказала заїкаючись і швидко натягла на себе пальто. Щось їй раптом стало ніяково і якось недобре. Не попрощавшись із ведмедем, взула чоботи і втекла.

            Дорогою додому переконувала себе, що даремно побачила в дотику тварини щось погане. Звіру все одно про що він потерся, хоч об руку, хоч об спину, хоч об груди…

            Вдома, мляво відповівши на запитання Лукерії, завалилася спати. І наснився їй дивний сон.

           Типу, біжить вона по галявині, по мокрій траві гола, а поруч із нею біжить ведмедик. Вони граються, обганяючи один одного. Потім Стьопка спотикається та падає, а ведмідь навалюється зверху. Жінка сміється, хоче зіпхнути з себе тварину та перевернутися на спину, але не виходить, ведмідь чомусь дуже важкий. Вона смикається, намагається заглянути через плече, і раптом розуміє, що притискає її до землі не маленьке ведмежа, а доросла особина!

            Побачивши відчинену пащу і гострі ікла біля своєї шиї, Стьопка завмирає з жахом, чекаючи смертельного укусу, але зуби прикушують шкіру поміж шиєю та спиною ніжно, завдавши незначного болю, такого, що на межі задоволення. Жінка скрикує, а шорсткий язик зализує укус і у тому місці починає пекти.

            Стьопка звивається, жахнувшись. Але він сильніший. Гарчить у вухо, вилизує шию, спину, чуттєве місце за вушком. І це на превеликий сором починає їй подобатися! А крізь звірячий рик  чуються слова:

-Приходь... Приходь…

«Нахабі дай волю - він захоче більшого»

            У поті, схвильована, як ніколи у житті, Степанія сіпнулася на ліжку. Повільно помацала шию. І намацала невелику пекучу ранку!

            Серце перестало битися. Жінка судомно спробувала вдихнути, але жах, навпіл із соромом, скували тіло. «Мати Василева! Мене помітив ведмідь?! Ми ледве не зайнялися з ним сексом… уві сні… чи не уві сні?»

-Лу-лукеріє! - прохрипіла вона, - в-води!

            В руках одразу же опинився старовинний емальований кухоль з надбитим бочком. Стьопка жадібно попила води, клацаючи зубами об край.

-Наснилось чого? – співчутливо запитала охоронниця.

-Ох... - просипіла Стьопка, - ще в-води, будь ласка!

-Нічого собі, тебе пробрало!

            Але навіть вода не допомогла заспокоїтись! Через кілька хвилин Стьопку почало трусити, як від високої температури.

-Матінко рідна, захворіла, лебідь наша! - затурбувалася Лукерія. Чаю з малиною принесла. Але Степанія відмовилася. Не застуда це! Найсильніше бажання скрутило у вузол кишки, вимагаючи вгамування.