Глава 7

«Дурний шлях до відходу – з полум’я та у воду»

           Вулиця зустріла холодом. У чоботях на босу ногу, та в пальті на голе тіло було мерзлякувато. Пожалкувала Стьопка, що не вдяглася нормально. «Як я голяка бігатиму? І так зуб на зуб не влучає! А взимку? По снігу? Маячня якась…» Але треба віддати належне погоді – полегшало Стьопці відразу.

            У темряві ледве знайшла хвіртку, проте відкрилася та легко, видно Єгорич справу свою знає.

            На стежці знову «прихопило». До зубовного скреготу. Як звикла до температури, так знову накрило, варто було згадати свої відчуття від дотиків наречених прекрасних. Відчула Стьопка, як піт спиною побіг. Ну і справи! Від дотиків Миколи ніколи такого не відчувала!

            А як пригадала їхні очі, що з голодом на неї дивилися, ледве не спіткнулася. «Цікаво, а вони у житті такі ж красиві без одягу, як і уві сні?
Тьху ! Та що це я? Відволіктися треба... »

-Так, давай, бруд… мухи, сморід… кінь здох… здох, а вершник упав, ногу зламав… гарний, поранений, пожаліти, рану перев'язати… роздягнути спочатку… Ой, ні! Та що ж таке!

            На щастя стежка швидко закінчилася, привівши жінку до старого містка. Стривожилась Степаня, а раптом він під ногами розвалиться? А плавати вона не вміє.

            Але любовна лихоманка так викручувала руки-ноги, збивала подих, що вона рішуче стала на першу сходинку. Потім другу. Нічого, начебто тримався місток.

-Треба було хоч ліхтарик прихопити, ні чорта ж не видно!

            Як місток закінчився, жінка одразу ж повернула праворуч, десять кроків відрахувала і на шляху її дуб виріс. Прямо на очах! На дев'ятому кроці не було, а на десятому - прямо у кору лобом уперлася!

-Чудеса на віражах! - пробурмотіла Стьопка, насправді вже нічому не дивуючись. Не до того було! Безсоромні ласки та слова дільничного згадалися. «Говорив, що лагідний у ліжку… Цікаво, а як це?»

-Так, а в який бік дуб оминати? За годинниковою стрілкою чи проти? - Думала вголос жінка, трохи відволікаючись від звуку власного голосу, - начебто логічно за годинниковою стрілкою, але чомусь хочеться в іншу... А! Була не була! Слухаю інтуїцію! - і швиденько оббігла дуб тричі.

І тут хлоп, як картинку змінили! Поляна перед Стьопкою з’явилася. Трава, з крапельками роси, квіти лугові, а на межі горизонту верхівка сонечка червоного. І тепло так, волого у повітрі.

            Сама й не помітила, як чоботи скинула, пальто до ніг упало. Зробила Стьопка перший крок, з сонечка погляду не відриваючи – добре-то як! Мурашки тілом біжать, але приємні, освіжаючі!

            Зірвалася жінка на біг, обережно спочатку, невпевнено, а потім швидше та швидше. Трава густа до колін діставала, роса ноги мочила, але до чого ж це було здорово!

             Відчула себе Стьопка дівчинкою пустотливою, засміялася, кучерями змахнула і помчала щосили.

Не довго бігала, захекалася з незвички. Але розлучатися із природою не хотілося. Злегка сповільнила біг, бічним зором не забуваючи стежити за сонцем.

Недалеко від дуба побачила джерельце. Згадала, ніби Лукерія казала, ще водою треба обливатись для стійкішого ефекту, то й вирішила спробувати і щоб охолонути від бігу заодно. Треба зауважити, думки гріховні з голови справді поділися кудись. Існувала лише природа, сонце та вільна жінка!

            Вода ключова виявилася студеною. Опустила у неї Стьопка руку і витягла одразу.

-Крижана! - здивувалася жінка, - повітря тепле, а вода б-р-р-р!

Посиділа біля струмка кілька хвилин, передихнула, на всі боки роздивляючись. Хоч і запевняла Лукерія, що ніхто не побачить, однак боязно. Не залишала думка, а раптом тут хтось є?    

 Сонечко піднялося майже повністю, тому вирішила Стьопка ще кружечок по галявині зробити і додому рушити. Розбіглася, руки в різні боки розставила, як героїня з «Титаніку», погляд під ноги перевела і, як швякниться вниз! Ступню пронизав різкий біль!

-Мати Василева! - Вилаялася Стьопка, повільно повертаючись на спину, обличчя витираючи, - говорила ж Лукерія не дивитись під ноги! І у що це я потрапила? - піднявши ступню, побачила шматок тріски, що стирчав з п'яти, - ого... добігалася! - спробувала потягнути скалку, але від болю дихання перехопило і з рани кров потекла.

«Ведмедя боятися – від білки тікать»

            Зненацька в лісі щось заревіло. Моторошний такий рев, на ведмежий схожий! Стьопка струхла.

-М-Мамо... – миттю і про ногу забула, погляд у бік лісу перевела і ледь не знепритомніла! У першого дерева, на межі лісу з галявиною, справді стояв ведмідь! На задніх лапах. І на неї, Стьопку, в обидва ока своїх страшних, дивився! Головою мотав, ніби від настирливої ​​мухи відмахувався і ревів. Навіть не ревів, а… лаявся на когось?