Глава 6

«Ішов до лазні  на ногах, а з лазні на дровах»

            Для поліпшення хазяйського настрою, затопив Єгорич лазню. Давня така будівля була, на вигляд стара, але всередині ще нічого, гожа. Не доводилось Степані в ній у дитинстві паритися, бо не топив дід улітку. Тобто, це була прем’єра…

            Лукерія видала Степанії два рушники, простирадло, ковдру, та шкарпетки в'язані. Ківш і балія чекали за дверима в лазню.

-І як в ній митися? - уточнила Стьопка інструкції.

-Ох, нетямуща! - підділа Лукерія, - нічо ти не знаєш! Слухай уважно! У простирадло загорнися! Спершу довго не сиди! Хвилин п'ять! Вийди в передбанник, остудися! Другий раз посидь довше! У третій ще довше...

-А на четвертий ще довше?

-А на четвертий - вимийся! Водичку холодну з гарячою змішай прямо у балії! Черпай і на себе лий! Після мийкою потрися! А вже наступного разу я тебе віничком відходжу!

-А оце звільніть! Не треба мене нічим відходжувати! – заперечила жінка.

На порозі лазні жінка дещо згадала.

-Єгорич, - тихо покликала вона.

-Так, панночко? – обізвався охоронець.

-Я сподіваюся, ти не підглядаєш?

-Помилуйте, панночко, - злякався Єгорич, - як могли подумати таке?

-Ну і добре! - знизала плечима, - але дізнаюся - звільню!

-По-по-ми-луй-те, - навіть заїкатися почав, - образливе кажете!

-Ну вибач, Єгориче, я ж з вами мало знайома...

            Роздяглася Стьопка, у простирадло загорнулася. На голові рушника намотала і увійшла до парильні, на лаву присіла. Ух, до чого жарко… Перший раз й три хвилини не витримала. Повернулась до передбанника, води попила. «Нічого собі, екстрим!»

            Вдруге вдалося висидіти довше. А на третій навіть сподобалося. На четвертий, пам'ятаючи наказ, вирішила вимитися. Зняла мокре від поту простирадло, зачерпнула води з балії і вилила на себе. «Благодать! Такого в душі не відчуєш!»

            На полиці знайшлася мочалка з люфи та брусок мила хвойного. Дід цю люфу сам вирощував. Смішна така рослинка, схожа на кабачок, що після дозрівання стає мочалкою. Дітьми часто грали ним.

            Степанія ретельно натиралася мочалкою, насолоджуючись від процесу, коли їй здалося, що за нею спостерігають. Різко озирнулась до вікна! Але скло було замальовано фарбою так, що ніхто б не міг нічого розгледіти. А на дверях засув. «Здалося» - переконала себе.

            Проте, насолода від миття кудись зникла. Стьопка постійно озиралася на те вікно. Насамкінець навіть тіні мерехтіти почали. Плюнула, поспіхом намилила свої нові руді косми бруском мила, через брак шампуню, змила і загорнулася у рушник. Тривожно було, серце билося. Чи то від страху, чи то від… не зрозуміло від чого.

            Натягла шкарпетки в'язані, з головою замоталася в ковдру і, взувши дідові калоші, вийшла на двір.

-І хто придумав із гарячої лазні виходити на вулицю? Так і занедужати недовго… - бурчала вона, ідучи у своєму безглуздому вбранні до будинку.

            А тут, як на гріх, вітер зірвався. Раптово, швидко. Закрутив навколо Стьопи, ніби намагаючись зірвати ковдру. Жінка ахнула, у ковдру щосили схопилася. Вітер торкнувся голої ноги, від чого Степанія аж сіпнулася. Повітря було… гарячим!

            Далі – гірше! Вітер спіраллю «обвився» навколо кісточки і поповз вище! Немов живий! Жінка зірвалася з місця та побігла. Але у величезних калошах та в ковдрі швидко не побігаєш…

            Тим часом вітер переслідував її. Вже обидві ноги обхопив і «повз», гад, ще вище! Стьопка припустила з останніх сил, проклинаючи предків, які побудували лазню так далеко від хати! Калоші загубила, але навіть не озирнулася. "Це - не вітер!"

            Від страху звідки й ті сили взялися, злетіла на поріг, схопилась за ручку... але тут вітер теж зробив останній ривок, «погладив» стегно і... зірвав рушник! Степанія заверещала і вчепилася в ковдру. Рушник «махнув» на останок і зник, полетівши за будинок. Жінка провела його здивовано-переляканим поглядом, а потім забігла до хати.

-Господарочко, що таке? - занепокоєно запитала Лукер'я, - ніби втекла від кого?

-Н-не знаю... вітер... рушника стирив!

-Га?

-Вітер кажу, напав! Стурбований якийсь! Ноги лапав та рушника вкрав! - прокричала Степанія. Груди її здіймалися, щоки червоніли.

-Та ну-у…

-Конопатка! — Степанія задерла голову вгору, немов загадковий Конопатка жив десь там, — скажи мені, чи був хтось живий на дворі? Якщо так – стукни один раз, якщо ні – два!

Пролунало два стуки у двері.

-Чортівня якась! Але ж рушника вкрали?! - вкінець засмучена хазяйка пішла до спальні.