Глава 5

«Кохання не пожежа, та загориться — не загасиш»

          «Йолопи» в особі Степанії збліднули. Голос був громоподібний. І зловісний. І грізний. Захотілося втекти та сховатися.

-Чом завмерла? - подала голос Лукерія, - йди, відчиняй!

-Не піду я, - прошепотіла Степанія, - раптом, там якийсь бандит?

-Та тьху на тебе! Конопатка ніякого бандита не підпустить! Наступний наречений, не інакше! Бач, який рішучий!

У двері знову загупали:

-Я знаю, що ви тут!

            Степанія повільно спустилася з ліжка і, навшпиньки, прокралася до дверей. Страшно було, аж до холодних ніг! Здавалося, відчинить двері, а там – лисий головоріз з пістолетом!

             Тихенько двері відчинила і обережненько визирнула. Але ні, помилялася! Красень на порозі стояв! Очі – сапфіри, ніс рівний, губи повненькі! На Алена Делона у молодості схожий. Брючний костюм з голочки, зачіска бездоганна.

            Побачив «гість», що двері відчинились, ногу у туфлі лакованому в щілину просунув і на себе потяг. Різко, щосили! Степаня так за дверима слідом і полетіла! За поріг зачепилась, зробила перекид через голову і звалилася на спину. З грудей вилетіло повітря з характерним «Хрясь!» і гострий біль пронизав п'яту точку.

            Біль для Степанії був поганим порадником. Ось завжди, з дитинства. Так вона терпляча. Добра. Боягузлива навіть. До першого болю. А завдасть хто – ховайтеся всі! Гарячий характер проривався назовні, як після зірваного стоп-крану.

Загалом, влип чолов’яга. Поки Стьопка прийшла до тями, встигла підбити гостю око, порвати піджак і добряче розтріпати прилизану зачіску.

             А як отямилася – обомліла, перелякалася. Чоловік точно не з простих! Костюм шикарний мабуть коштував величезних грошей, а на вулиці, біля огорожі, стояла величезна автівка, невідомої моделі. У парі кроків біля ганку застигли два велетня, схожі на охоронців.

«Наречений і на печі знайде»

            Стоять Стьопка з чоловіком на порозі дому і в очі дивляться один одному, відірватися не можуть. Вона – кудлата, з розмазаною косметикою, у величезному халаті та босоніж. А він – з запливаючим оком, у піджаку без коміра, на голові гніздо.

            "Мати Василева! Точно наречений!» З полегшенням та жахом одночасно подумала Стьопка. З полегшенням, тому що якщо наречений – убивати не буде, а з жахом – значить усе, пристрасть проклята у голову вдарить. І це була її остання здорова думка…

            Хвиля бажання, від кінчиків замерзлих пальців і до кудлатої голови огорнула  тіло. Повітря вилетіло з легень, долоні змокли, а ноги підкосилися, немов хтось під коліна вдарив. Вона застогнала навіть, так поцілунків захотілося.

             Олігарх (а хто, як не він?) зробив на зустріч жінці крок і на коліна бахнувся! За ноги обійняв, утримуючи від падіння і прошепотів побожно:

-Знайшов... моя...

            Таким чином, зоровий контакт був розірваний і Степанії вдалося ковтнути повітря.

-Води... - пролепетала вона, - води, холодної...

            Олігарх-красень, як по команді на ноги звівся, у хату кулею влетів і не встигла Стьопа очухатися, як із кухолем назад повернувся. «Дякую, Лукеріє!»

-Фуф! Відпустило! Велике спасибі! - сказала, очі в підлогу опустивши, - Ви пробачте будь ласка, що накинулася…

-Амазонка! - захоплено перебив її чоловік, - усе життя шукав! Моя! – на руки хвать, і з її неповними вісімдесятьма кілограмами до хати, наче з пушинкою побіг.

            Степанії б опір чинити, зупинити нахабу, накричати. Та ось тільки її уперше на руках несли! І ні аби хто! А олігарх модельної зовнішності! Ось і дала слабину…  Ошаліла, за шию вхопилася, голову на плече поклала і потонула у щасті.

            Звідки Олігарх дізнався де спальня, не зрозуміло, мабуть нюх у них на «пристрасні місця», але відніс її прямісінько до дідової опочивальні. І єдине, що врятувало жіночу честь, це те, що ліжко виявилося зависоким.

            Поки Олігарх збентежено обмірковував, як туди застрибнути з цінною ношею, на допомогу прийшла Лукерія. А може, Єгорич? Коротше, обкотили голуб’ят, гріховним бажанням обійнятих, студеною водою з голови до ніг!

             Степаня злякано від обіймів звільнилася, очі руками заплющила і застигла, не знаючи, що зараз буде. Олігарх мовчав. Потім відкашлявся. Хмикнув. А потім пробурмотів:

-Вибачте! Не розумію, що на мене найшло… – Стьопа крізь розчепірені пальці на нього дивилася і не дихала, – дозвольте виправити становище та запросити на побачення? Ви ж незаміжня?