Глава 38

«Зла образа гірша полину»

-Ти мужик за кермо тримайся, вперед дивись і, головне, не рипайся! Гаразд? - водій кивнув, команду виконуючи, тільки нога, як і раніше, тиснула на газ. Та вантажівка чомусь стояла на місці, шалено крутячи задніми колесами.

-Стєшо, на вихід!

-Відвали, Гор!

-Ех, довгі розмови, нескінченні умови! Син, забирай її, вдома поговоримо! - двері з водійського боку зачинилися, а з пасажирського відчинилися, трохи скло не повилітало. Сильні руки згребли Степанію з сидіння, інші прихопили рюкзак. Вантажівка кашлянула і полетіла, старатанувши з місця ошпареним зайцем.

-Збігаєш? - засудливо почав Гор, хмурячи брови. Негода рвала на ньому уривки сорочки, довге волосся бурульками звисало на обличчя, він свердлив жінку злим поглядом і роздмухував ніздрі, як верблюд.

Стьопка смикнула головою, відвернулася. Зимова стужа пробиралася під мокрий одяг, вистуджуючи до кісток. Тепер вона це відчула.

-Кидаєш? – підключився Микита до звинувачувальної промови.

-Після всього? – це знову Гор, – Не соромно?

-А як же ми? Ти про нас подумала?

-Знаєш, що ми пережили, поки бігали, тебе розшукуючи?

-За що, Степаніє? Чим ми заслужили?

-Так, все! - не витримала жінка, - Не треба мені на совість тиснути! І так хріново!

-По дупі б всипати, але це встигнеться! Зараз додому! Захворієш!

На плечі Стьопці впало щось важке, обгорнувши теплом до самих п'ят. Відразу застукали зуби, наче команди чекали. А потім жінку підхопили, як мішок із картоплею і на плече звалили. І що дивно, ні сил, ні бажання сперечатися вмить не стало.

-А це ви дерева з корінням рвали? - погода поступово заспокоювалася.

-А чорт його знає, - зітхнув лісник, поправляючи ношу на плечі, - може й ми…

Вони притягли її до будиночка, шляхом не промовивши жодного слівця. Злилися. Стьопка животом відчувала емоції лісника, від вібрації його стиснутих зубів її лупцювало, як у припадку. Або від зимової холоду, що теж може бути…

-Одразу в лазню! Дівчата чекають! – скомандував Микита, замкнувши за собою хвіртку. Жінка й заперечити не встигла, як була передана до рук Вєсти та Біляни.

У чотири руки дівчата вмить її розділи і засунули до парилки. Теж мовчки. І почалося: терли, віником парили, гарячою водою поливаючи. Стьопка спочатку вищала від болю, а потім зомліла. Очі прикрила, занурившись у напів-дрьому і майже не помітила, як її, знову загорнуту з головою в ковдру, внесли до спальні.

-Пий! - Стьопка поморгала, дивуючись зміні складу. Водяник, з паруючим кухолем, сидів на краю її ліжка, наполегливо тицяючи під ніс невідому субстанцію.

-Фу! Що це?

-Кращий з відварів Лукерії! Пий!

Жінка вивільнила долоні та акуратно взяла кухоль. Подивившись на Мітю, зітхнула. Цей теж сердився. Обличчя виснажене, вени проступили на скронях, наче він знову зневоднений, губи стиснуті в скорботну лінію, в очах образа-а-а-а-а…

-Дякую! - напій, на диво виявився приємним. Вона пила, він мовчав. Стьопці ледве вдавалося ковтати питво під цим пильним поглядом.

-Там... де ти була, тебе сильно образили? - проскреготав чоловік, нарешті, осиплим голосом, немов випльовував не слова, а щебінь.

-Ні… Під землею, ні.

Мітя з такою видимою полегкістю видихнув, аж посірів увесь.

-Ми думали… знову не вберегли! Злякалися!

-Пробач, Міть! - Стьопка шморгнула носом, намагаючись не заплакати, - Я й справді не думала про вас, коли втекти хотіла. Просто… не впоралася... Вибач!

-Ти жива, здорова, це головне. Волосся... хто?

-Сама...

-Добре. Завтра поговоримо. Нам усім потрібен відпочинок, - і тільки зараз жінка побачила, що на ньому одягнені ті самі лахміття весільного костюма. Сльози, непрохані, неконтрольовані, знову ринули по щоках.

-В-вибачте... вам теж дісталося, а я...

-Нічого… Ти маленька слабка жінка, нічого… - промовив Мітя киваючи, начебто сам себе переконував.

-Р-розумієш, я н-не змогла. Сю-сюди прийти. Всі б-би питали: «Щ-що трапилось, щ-що трапилось?» А як сказати? Я… з-заледеніла зсередини…

-Розумію, Панні.

-Н-не розумієш. О-ображаєшся.

-Ні, перенервував. На тебе не ображаюся. Ніхто не ображається. Давай завтра поговоримо. Або, післязавтра…

-Так, звичайно. Ідіть відпочивайте, - Стьопка втерла сльози кутом ковдри. Ні, не зрозуміє її ніхто з хлопчиків, сподіватися нема на що! А може й справді вона не варта розуміння… Може, вона сама себе не розуміє? Чому не пішла додому, не порозумілася з домашніми, не подзвонила хлопчикам? Ось, чому?