Глава 37

«Прощай, та не стращай»

Прохід у Світ Живих виглядав, як люк у стелі старого льоху. Попри людські вигадки темно, холодно чи сиро там не було. Швидше трохи похмуро, тепло та волого. У Степанії це місце не викликало страху, бажання негайно його покинути, або, може, клаустрофобії якоїсь. Нічого з цього. А поряд з Лапою-Лукою і зовсім спокійно.

Поки йшли до Проходу говорили про те, про це. Чоловік був сумний, і Стьопці стало його трохи шкода. Тяжко тому доведеться зі волелюбним характером. Вона по волі бігатиме, а він тут замкненим виявиться.

Але гріло серце розуміння того, що не став її неволити, хоч і міг. Братець-то нав'язував. А Білий Вовк вибрав правильний шлях. Не став нав'язувати почуття, просячи лише про шанс пізнати одне одного.

Ні, Стьопка не була готова до нових стосунків. І на побачення їй бігати не хотілося від слова зовсім. Пережите досі в грудях грудкою давило. Не встигнувши стати дружиною, тепер вдова. Ще вчора була кохана сімома, а тепер сама.

Але крокуючи земляною стежкою в м'якій напівтемряві, відчуваючи, як гаряча долоня Лапи гріє її долоню, і було… спокійно якось, легко. І відчувалася в цьому віддушина, чи що.

-Я підсаджу тебе! - сказав Лапа і, підхопивши її під попу, підняв. А сам ткнувся носом у містечко нижче  животу і гаряче задихав.

-Ге-ей! - пискнула Стьопка, зніяковівши.

-Спокійно! Просто відчиняй Прохід! – пробурмотів Лапа знизу.

-Та, а як? - жінка задерла голову, виглядаючи в каламутний просвіт, через який виднілися зірки.

-Гадки не маю. Важеля там немає, гачку?

-Ні!

-А мотузки, кільця, ручки? Чого завгодно, за що можна смикнути?

-Та немає нічого! - вона повела пальцями, наче стирала пил з брудного скла і... Прохід відкрився. Ну, як відкрився, просто звідти різко повіяло свіжим повітрям і зірки стали яскравішими, - ух ти...

-Ну що, ще сумніваєшся, що ти ягиня?

-Не знаю!

-Так, давай спочатку я вийду, потім тебе витягну.

-Обережніше, хлопчики тобі не зрадіють!

-Впораюся, не хвилюйся!

Чоловік підстрибнув, зачепився за край проходу та підтягнувся. Зверху посипалися грудки бруду та коріння рослин. Майнули ноги в берцях і Лапа зник у дірці.

-Тьху! Землі наївся! - вилаявся він вже з іншого світу, - Треба буде сходи поставити.

Якийсь час його не було чути, але Степанія не встигла почати нервувати, як знизу звисала рука. Вона схопилася за неї і вже за мить опинилася під рідним небом. І з полегшенням видихнула, тільки зараз зрозумівши, як насправді, боялася залишитись у Світі Мертвих назавжди.

-Нікого немає?! – вражено вигукнула, озирнувшись. Її голос луною пролетів по пустирі, на який перетворилася галявина біля курії. Лише обгорілі уламки та грязьові рови нагадували про те, що сталося. Від курії залишилися лише сходи, шматок стіни, та стеля. Стьопа похитнулася, - Господи, Матильдо! Невже… згоріла?!

-Без паніки, Віночку, - Лапа стиснув її кисть, - вона жива!

-Звідки ти знаєш?

-Забула, де я народився? Відчуваю. Нещодавно тут помер лише один - вогневик ублюдочний.

-Фуф! А я злякалася…

-Вона ж була пособницею того мудака, після всього ти її ще жалієш?

-Лука, - нове ім'я далося легко, здавалося, воно личить чоловікові більше, - ти не розумієш. Її вела каблучка. Сама її носила, знаю. Я майже нічого з того життя згадати не можу. Одне тішить, що з тим цапом жодного разу не спала!

-Мене це теж тішить, - буркнув Лапа під ніс і відвернувся, роздивляючись місцевість.

-Чому всі пішли? - пробурмотіла Стьопа задумливо.

-Вони бачили, як на тебе Манара напала?

-Ні, всі побігли хату гасити.

-Може, вирішили, ти пішла додому і пішли шукати тебе туди?

-Скоріш за все так і було. Ну… піду я? Дякую, що провів…

-Стривай, - Лапа зам'явся, - у мене прохання є. Серйозне прохання. Якщо ти мені відмовиш, не знаю навіть, як бути.

-Починається...

-Віночку...

-У мене ім'я є, вистачить цих прізвиськ!

-Добре, Степаніє, - погодився, зчепивши губи в криву лінію. Стримувався, не інакше, – послухай і постарайся зрозуміти.

-Ну?!

-Ти йдеш, а я далеко під землею.

-Так.

-Не знатиму нічого. Чи дісталися додому успішно? Чи не образила тебе якась тварюка?

-Ти сам казав, проблеми скінчилися.