Глава 34

«Не можна вогонь спалити, воду втопити,

вітер задушити, а правду знищити»

Місцевість біля курії настільки змінилася, наче це зовсім інше місце. Одна лише хата з сараюшкою й вціліли. Ні сосен навколо на найближчі метри, ні пня, ні травиночки. Чорно все, бруд, пагорби, та сажа в повітрі літає. Серед цього хаосу лежить непритомним срібний дракон… А на його спині сидить сама Перша Свирянка!

-Мати Василева! -повторила Стьопка, - Ніадара!

Красива вона була! Не скажеш, що мертва. Навіть у видіннях Стьопки вона бачилася інакше. А тут білолиця, як мармур вищої проби, волосся руде, шикарне до заздрощів. І навряд чи на світі існувала інша така, якій настільки йшло б ластовиння. Крихка, витончена, не дивися що в простій сорочці. І погляд такий… теплий, справжній, сповнений жіночого вогню. Заради такого не те, що на вбивства підеш, на свою смерть. В ту хвилину Степанія зрозуміла почуття вогневика. Таку неможливо не любити до божевілля.

-Так, це я! - чорт забирай, у неї ще й голос медовий, здавалося до самих п'ят умаслив, - Будь здорова, Степаніє!

-Здрастуйте! - видихнула жінка, на ноги піднімаючись і підходячи ближче, але не так щоб дуже близько. Не зрозумій чого чекати від небаченого чудовиська, - Ось тільки не впевнена, що рада вас бачити!

-Не бійся! - слабкою посмішкою підбадьорила її Ніадара, - Без хотіння, мій дух твоє тіло не полонить! А я цього робити не бажаю!

-Так? Навіщо ж ви… хм, на драконі прилетіли? — Стьопка покосилася на страховисько, розміром з половину її будинку, а то й більше. Одне крило у того було розправлене і неприродно вивернуте, наче зламалося при приземленні, а друге притиснуте до тіла, ніби не розкрилося зовсім. Шкіра навколо обпаленої пащі висіла лахміттям, оголюючи ікла, здатні проткнути ягня.

-Щоб врятувати тебе, спадкоємице! – відповіла Перша Свирянка Останній, – І висловити Нєґославу все в обличчя! - вона зістрибнула з дракона і летячою ходою пішла до лежачого на колінах Матильди вогневика.

-Я не зрозумів, це що, Антон? – здивовано-схвильований голос Микити відірвав Стьопку від споглядання пращурки.

-Ой! Що це я? Точно, за нею ж Антон вирушив! - ахнула вона і повернулася знову до дракона, - Антоша? Це ти? - і, наблизившись, звалилася навколішки біля величезної морди, тепер зовсім не побоюючись чудовисько, - Будь ласка, скажи, що ти не помер!

Але дракон не ворухнувся. Не зробив жодного зітхання. Всім присутнім стало ясно, що якщо він ще не помер, то, напевно, при смерті. Рани на його пащі, з якої він викинув невдовзі полум'я, стали для нього смертельними. Він спас їх ціною власного життя!

Стьопка обійняла пащу дракона обома руками й заскулила. Тихенечко, відчайдушно. Колишні наречені теж підійшли до товариша і впали на коліна поруч з ним.

Бій було завершено. Антон врятував їх, з'явившись буквально в останню мить. Але сам загинув, невідомо як перетворившись на змія-дракона і вони ніколи не дізнаються, як йому це вдалося…

-Боже, як ми Зої скажемо? – плакала Свирянка.

-Стьоп, - погладив її по плечу Микита, - ходімо звідси!

-Так, Стєшо, треба валити, поки вогневик не прийшов до тями, - пробурмотів лісник, - Чорт, де б тільки сили знайти…

-А як же Антоша?

-Ми відведемо тебе в безпечне місце та повернемося за ним! - запевнив Петро, ​​- вставай, мила...

Але ні, піти вони не встигли. Година для цього ще не настала.

-Ні-нідо? - пролепетав вогневик, розліпивши повіки.

-Я, Нєґославе! - кивнула Перша Свирянка, сідаючи перед пораненим, - Я прийшла повідати тобі, що настав час зупинитися! Годі смертей, Нєґ! Уважно мене слухаєш?

-Слухаю, кохана... - тієї миті вогневик сам на себе не був схожим. На його знекровленому обличчі яскраво загорілися очі. Коханням: шаленим, голодним!

-Кохана? - перепитала Матильда.

-Я пробачила тебе! - продовжувала Ніадара, - Не шукай більше способів повернути мене, я не повернуся! Розумієш? Ніколи! І тим більше не стану твоєю!

-Ніадаро! Не говори так! Я проніс свої почуття крізь роки, крізь століття, тисячоліття! Так тебе не любив навіть Меч!

-Що? - знову перепитала Матильда, - Ти любиш її? Але... присягався мені...

-О, дійшло нарешті! – хмикнув Гор і сплюнув.

Але на слова Матильди ніхто не звернув уваги. І ніхто не побачив виразу її обличчя, коли вона стала на ноги, гидливо скидаючи голову вогневика з колін.

-Без потреби мені твоє кохання, вже пробач, Нєґ! Я багато разів тобі про те баяла! Перестань губити долі, намагаючись досягти недосяжного! Я - не твоя!

-Але я можу повернути тобі життя! – Микола тяжко сів, тримаючись за забиту голову. З рани на лобі по обличчю побігла кров - Те, яке ти обірвала з моєї вини!