Глава 33

«Гарна битва хоробрими воїнами»

Степанії снилося, що вона сидить у першому ряду на концерті симфонічної музики. Зала переповнена, навколо неї жінки та чоловіки у вечірніх вбраннях, а вона сидить у своєму пошарпаному весільному вбранні з брудом на обличчі і з фатою, яка збилася на бік.

Що дивно, у залі всі сплять: впустивши голову на груди, або відкинувшись на спинки крісла, похропуючи і сопучи. Свирянка, дивуючись, що це таке відбувається, крутить головою на всі боки, і звертає увагу, що музика, яка ллється зі сцени, чимось нагадує настирливий комариний писк, а в її обличчя тицяється великий комар. Вона намагається відмахнутися, але руки наче оніміли. І тут зап'ястя обпалює від нелюдського болю, вона скрикує і приходить до тями.

Реальність зустріла тим самим неприємним писком і болем у зап'ястях. Степанія застогнала, випросталась, щоб зняти навантаження з рук і розплющила очі.

-Жований торт! - ойкнула і втиснулася в стовп.

Усі спали!

Мітя, припавши спиною до сосни, на колінах тримаючи биту. Гор, головою на пні. Микита, обійнявши сокиру, вогневик за кілька кроків від хати, Матильда, розкинувшись у позі морської зірки на сходах, Манара, носом у землю, прикривши голову каптуром. А довкола них кишить полчище комарів, дратуючи писком усю округу.

-П-пєтю? - прошепотіла тихесенько Стьопка, намагаючись поглядом знайти чаура. Відчуття, що сталося щось страшне, поки вона була непритомна, давило під ребрами. І, на додачу, самій так спати захотілося… - Пє-є-єть? - на превелике полегшення Петро знайшовся лежачим за  крок від неї, немов повз до неї і не доповз. Від страху злиплось у роті.

-Господи, ви чого спите? - вона хотіла крикнути, але від страху вийшов жалюгідний шепіт. Вона відкашлялася і спробувала ще раз, - Гей! Гей! Пєтю! Гор! Микито!

Нічого. Ніхто, навіть, не ворухнувся.

-Пєтю! - закричала голосніше, в надії, що Петро почує її, адже лежить ближче всіх, - Пєть! Прокинься! Ну, будь ласка, хто-небудь?! - нуль реакцій.

Але, на жаль, її почула комарина хмара, що до цього кружляла навколо ями, з явним наміром залетіти в прохід. Вони, як якась розумна субстанція, дружно розвернулися в її бік і на мить завмерли.

-Чого вилупилися? - крикнула Свирянка, борючись із розпачом, - Пішли нафіг звідси!

Та добилася лише того, що комаряча орда попрямувала до неї, погрозливо загудівши.

-Ой! - підстрибнула на місці Стьопка, - Пєтю! Пєтю! - знов заголосила, - Прокинься! Ну, давай же! Це… як це… Рота, підйом! - закричала на повну силу легень. Петя спробував підвести голову, але знову звалився.

-Чорт! Чорт, що робити… Ох ти ж, жований торт… феї? - при ближньому розгляді, комарі виявилися... дрібним чоловічками з крильцями, що швидко-швидко пурхають, з сірими тонкими тільцями і з невеликими хоботками.

«Феї» підлетіли прямо до жіночого обличчя і почали пищати ще голосніше, зависнувши в повітрі. Стьопці б відмахнутися, та руки пов'язані. Залишалося лише трясти головою і верещати:

 -Пішли геть від мене! Петро?! Гор?! Мітя?! Та щоб вас! Тьху! Тьху! – настирливі істоти норовили залетіти до рота, заважаючи їй докричатися хоч до когось.

І тут її відвідала раптова думка.

Вивертаючись, щоб не сильно напружити постраждалі руки, Стьопка почала опускатися на землю.

-Пішли геть! Нахрін пішли, я сказала! - лаялася вона, крутячи головою, - Раптора на вас немає! - рухнувши на п'яту точку, вперлася кулаками в землю і витягла тіло, намагаючись ногою дотягнутися до Петра, - Тьху, тьху!

І ось, майже перемога! Носком чобітка тицьнулася під ребра чауру. Але тут, як на зло, один із «фей» сів їй на чоло і… вкусив! Стьопка закричала від болю та обурення і несподівано зі усіх сил вдарила Петра каблуком у бік. Петро ворухнувся і застогнав. Потер бік і перекинувся на спину.

-Пєтю! - окрилена успіхом Свирянка заверещала, забувши про укус: - Пєтю! Прокинься! Караул! Врятуйте! Вбивають! Хелп! - волала всяку дичину, аби докричатися.

-Стьо-стьопушко, - простогнав чаур, - співай...

-Ти мариш? Пєтю, ну прокинься! Тьху ти, тьху! Ах ти, зараза! - розлютилася Стьопка після чергового укусу, вже в кінчик носа, - Лети сюди! Я, вашу матір, ще не обідала! Тварюки, давай, кого першим?! - вона вже рвалася на мотузках, їздячи на п'ятій точці, вже несвідомо ударяючи Петра під ребра підборами.

-С-співай! – пробурмотів Чаур голосніше, – Це… дрьоми… вони пісень… бояться…

-Ага?! Пісень боїтеся?! Ну, я вас! - «комарині чоловічки» тягали її за волосся, деякі з них заплуталися в фаті, а особливо нахабні лізли в рот і вуха, - блін, нічого в голову не йде... тьху, тьху... - А потім задерла голову вище і як затягнула: - «Я не здамся без бою! -Мабуть, вона і сама здивувалася вибором пісні, прийде ж в голову, але вибирати в суворих військових умовах, так би мовити, не доводилося, що прийшло, то й видала: - Я не здамся без бою!» - "комарики" загули і відлетіли, неспокійно крутячи головками, - Що? Не подобається?! - зраділа Свирянка, та передчасно. Розлючений «фей» кинувся вперед, мітивши у декольті, - А-а-й-й! Ну ти мені відповіси, на святе хобот підняв! Сюди йди! Ай! «Джиммі-Джіммі, ача-ача! Аджа-а-а-рі мі-рі та, і джагі-джагі р-а-а!» Тьху, солоні! Пєть, ти як там? Живий? «Як на ті чорнобривці погляну…»