Глава 30

«Чорт чорта впізнає по ріжках, а відьма відьму - по хвості»

Стьопка повернулася до чоловіків, намагаючись не дивитися на їхні опіки та рани. І свої палили до кісток. Погано колишні наречені виглядали, та не через каліцтво, а від безпорадності. Тяжко гордим мужикам тягар безсилля тягти. Славіку ще гірше, він висів на Антонові, не подаючи ознак життя.

-Хлопчики, йдіть звідси! - сказала рішуче, - Тихо! - крикнула, коли Гор відкрив рот обуритися, - Дайте скажу! Часу замало, а ви не зв'язані! Ідіть! Не сперечайтесь, не треба мене рятувати!

-Та не піде ніхто, - пробурмотів Мітя, опустившись на землю, - Дарма ти, Панні все це...

-Послухайте, їжаку зрозуміло, що Микола задумав щось мерзенне! І ви йому для цього дуже потрібні! Підете ви - план зірветься!

-Хорошої ти про нас думки, Амазонко! - осудливо скривився Антон, - Зашибісь мужики, натовпом втекли від маніяка, залишивши йому жертву на блюдечку!

-Так, а який варіант? - зашипіла вона на чоловіка, - Він - сильніший! Як він вирвався, коли ви його скрутили?! Я не в образу, але все ж таки?!

-Не бере його наша сила, - відповів Мітя, не підводячи голови.

-Угу, - підтакнув Микита, - зовсім...

-Піддався на Поляні, - Петро виглядав пригніченішим за всіх, - вибач, Стьопушко, не вберегли.

-Не треба, Пєть! Ви ж не всесильні. Хто знав… – а потім знову повторила, – Будь ласка, йдіть! Подивіться на Славіка, йому потрібна допомога! Хоч би його до лікарні віднесіть!

-Ні! - тихо, але рішуче просипів Славік, - Мені ще пару хвилин і зможу перекинутися. А на вовку гоїться швидше!

-Так, все! Потрібен план! - Гор обійшов по колу стовп, до якого була прив'язана Степанія, - А якщо я колоду з землі безшумно вирву?

-Бать, - перервав його Микита, - давай не гарячкуй...

-Сину, не заважай, а слухай! Я виймаю стовп, ти хапаєш Стєшу і валиш звідси на всіх порах, - знову почав Гор.

-Почекай, ліснику, - втрутився Петро, ​​- ми не знаємо, як це позначиться на Стьопушці. Давай спершу щось простіше.

-Наприклад? – невдоволено гаркнув Гор, готовий рватися в бій тієї ж миті.

-Я спробую мотузки зняти!

-Вони вогняні, Пєть, - пискнула Стьопка, намагаючись зазирнути за спину, - Обпечешся! Хлопчики, ну послухайте мене… - зробила ще одну спробу, ясна річ марну.

-Мене вогонь не бере, - заспокоїв її сусід, ніби не чуючи останніх слів, - Не хвилюйся, маленька...

Він і не обпікся, торкнувшись пут. А ось Стьопку обпалило, щойно крик стримала, застогнавши крізь зуби.

-Стоп! Стоп! - Мітя рвонув уперед, відштовхуючи Петра від Стьопчиних зап'ясток, - Не роби їй гірше!

-Прокляття! Вибач! - вояка вчепився у своє волосся і зло смикнув, втрачаючи контроль, - С-с*ка, як же я його ненавиджу! Тільки боягузи з жінками воюють!

-Панні, - Мітя присів навпочіпки біля зв'язаних рук Стьопки, покритих пухирями майже до ліктів, - я спробую остудити водою. Краплю тільки, а ти скажи, що відчуєш, добре?

-Добре, - простогнала Стьопка, вже зовсім з останніх сил стримуючи сльози. Боляче було так, ніби шкіру живцем рвуть.

Водяник підняв долоню, що теж неабияк постраждала в минулій сутичці з вогневиком, і стиснув у кулак, наче губку віджимаючи. Усього одна крапля зірвалася і приземлилася на пухирі зап'ястя Свирянки. Стьопка завила.

-Бл*! - вилаявся Митя, - Пробач...

-Не можна її чіпати, гірше зробите! Відійдіть! - чужий, незнайомий голос змусив усіх здригнутися і покрутити головами в пошуках того, хто говорив. Точніше, говорила, голос був жіночим - Я тут, у сараї! Випустіть мене!

Гор рвонув до старої будівлі, накритої щільною тканиною і зірвав її. Під тканиною була кліть із іржавих прутів із замком.

-Покажися, хто там? – скомандував він.

У дальньому кутку кліті пролунав шерех і на світ виповзла закутана в довге пальто постать.

-Явдошко?!  

-Бабусю? - здатність говорити Стьопка набула не відразу. Спершу довго дивилася не моргаючи, намагаючись втиснути у свідомість чергову новину. Ні, те, що перед ними Явдошка, вона не сумнівалася. Саме так та і виглядала на старих дідових фотографіях. Неабияк погладшала, з круглим обличчям у густих ластовиннях і рудою косою, навколо голови. З молодою версією себе, що зустріла Стьопку у Письмовнику, була схожа мало, але не дивно, скільки років минуло.

-Здрастуй... онучко! – голос жінки не скрипів по-старечому, а дзвенів бадьоро, а усмішка була широкою, відкриваючи зуби, які добре збереглися.

-Явдошка... - повторив Гор вже напевно раз п'ятий, - Здуріти, деньок. Цікаво, хтось ще сьогодні воскресатиме?

-І я рада тебе бачити, ліснику! - добра посмішка дісталася і йому, - Скільки літ, скільки зим? Чи як там кажуть?