Глава 24

«Дорогий не подарунок, дорога увага»

Повернувшись додому, Степанія одразу поспішила до Петра. Ось хто найкращий помічник у проблемі, що виникла. Хто, як не чаур, від якого нечисть біжить, як від вогню, здатний підсобити?

Увійшовши до вимитої до дзеркального блиску вітальні, Стьопка несміливо потупцювала на місці, раптом засмутившись. Адже що виходить, через сумні події, які змінюють один одного, вона зовсім не приділяла належної уваги нареченим. Засоромилась, та більше від докорів совісті. Петя ж зовсім забутий-занедбаний, виходить. І приперлася вона за допомогою, а не помилуватися... Ех, совість-мучителька... І обіцянку свою не дотримала, гардероб оновити колишньому вояці. «Гівняна наречена з мене. Буде не дивно, як один за одним розбіжаться...»

-Стьопушко, в мене прямо свято сьогодні! - широко посміхаючись, тримаючи її долоні, сказав чаур, не помічаючи жіночих мук, - Дуже несподівано, але та-а-а-к приємно!

-Не бентеж, Пєтю, - Стьопка повернула посмішку і м'яко відібравши руки, обняла нареченого, до грудей на кілька хвилин притулившись. Завжди в його обіймах спокійно, затишно, особливий він,– я з подарунком. Ну і за твій подякувати.

-Дякую, кохана! – при слові «кохана» Стьопка залилася рум'янцем, аж надто інтимно-гортанним тоном сказано було. Кольнуло десь. Чи то в грудях, чи то нижче талії…

-Ось, подивися, личить мені? – скинула куртку (разом із мороком миттєвої похоті) і показала приколоту на грудях брошку-сонце. Нова, подарована замість зламаної, була кращою за минулу. Більша, з великою кількістю бурштину та з посиленою золотою основою.

-Дуже личить! – запевнив Петро, ​​а в його очах з'явився задоволений блиск. Зрадів, що подарунок одягла, - Цю брошку так просто не зламаєш, камінь навіть цвяхом не виколупати! Тож підібратися до тебе буде непросто!

-Думаєш, ще будуть спроби?

-Ні, не думаю, але краще бути готовою.

-Ну так, так… А у мене для тебе… так скажімо, містичний подарунок, - і додала з нервовим смішком, - чому я давно не дивуюся у своєму житті, так це надприродній фігні. Пройдемо до будинку?

-Пробач, Стьопушко, задивився на тебе, голову загубив! - схаменувся Петро, ​​схилився над нареченою, допомагаючи зняти взуття, - Підемо! Кава, чай?

-Дякую, нічого не треба!

-Отже, про подарунок... - вони розташувалися на дивані, де Петро злегка нахабним жестом схопив її руку і почав обережно цілувати пальчики, чим збивав з думки, - ти тільки не смійся, але...

-Як я можу?

-Подарунок дивний, серйозно! І як на мене, зовсім не корисний, але чорт його знає, можу помилятися… Отже, передісторія у нього є, слухай… Дуже давно, коли мій тато ще був дитиною, він поцупив у свого діда поламаний старий годинник на ланцюжку. У той час було модно носити такі. Коли його батьки побачили, чим він грається, хотіли покарати, але дід заступився і сказав батькові приблизно таку фразу: «Тепер вкрадена хвилина – твоя. Бережи і віддай тому, кому буде потрібно». Батько був зовсім малим і не надав цій фразі ніякого значення, годинником погрався, та закинув. І ось одного разу, - Петро слухав уважно і, здавалося, не дихав, так само притискаючи до рота її холодні пальці, - коли мені було років тринадцять, я знайшла їх у коробці з різним мотлохом і причепилася до тата, вимагаючи, що подарував. Пам'ятаю, батько відмахувався від мене, казав, що це пам'ять про діда, а я мовляв, розіб'ю. Але в мене наче хтось вселився! Я благала, ревла, вимагала! Щоб ти розумів, така поведінка мені не властива, я була спокійною дитиною. Але на той раз катала істерики з тиждень! Закортіло, ні про що інше думати не могла! Тато здався, психанув, та віддав їх мені. Сказав, забирай, раз тобі так сильно треба, дай мені спокій. А я… одразу втратила до них інтерес. Погралася і теж закинула.

-Цікава історія. І що було далі?

-А два дні тому, у батьківському домі, раптово згадала про годинник. Роки не згадувала і тут на тобі! Знаєш, як буває, з того ні з сього думка несподівана. І страх, що годинник загубився. Кинулась у паніці шукати, перерила старі речі, насилу знайшла. А як знайшла, полегшало! Почистила їх, купила коробочку, поклала. І…

-І? Що, Стьопушко?

-А серед ночі прокинулася з чітким розумінням, що він твій.

-Хм, ось як… Чому саме мій? А не… Міті, наприклад? – здавалося, Петро виглядав здивованим і… сильно пригніченим.

-Не знаю, Пєтю. Інтуїція. Як сильно у дитинстві мені хотілося їх отримати, так само сильно хочеться подарувати зараз тобі. А до інтуїції Свирянки варто прислухатися, – додала з посмішкою, – візьми будь ласка. Навіть, якщо вважаєш дурним подарунком.

-Стьопушко... Те, що ти називаєш дурним, швидше за все, сімейний оберіг, або реліквія роду. Потужна штука. Тож, не варто принижувати її цінність! Я буду щасливий такому подарунку і клянуся поставитися з усією серйозністю! - і знову Стьопці здалося, що Петро засумував. З чого б це? Чи здалося? Адже каже, що радий.

-Напевно, тому я і відчуваю необхідність подарувати його саме тобі! — Стьопка, зволікаючи, витягла коробочку з кишені і простягла сусідові, —  Ось!