Глава 22

«Пам’ять на темені, думки на лобі, а бажання у серці»

«З Новим роком, Свирянко!»

Прокинулася Стьопка задовго до світанку. Скривилася своєму відображенню в дзеркалі, намагаючись розтягнути губи в посмішці, тільки вийшла якась гримаса. Від чогось згадалася приказка: «У посмішці - брехня, вся щирість у оскалі» Ось точно про її душевний стан.

Дивлячись на своє відображення, вона зрозуміла одне - до Полянки треба, сховатися від усіх, виплакати, нарешті, горе, а то вчора відключилася, сховавши обличчя в шерсті Апгрейда, а ноги зігрівши під животом Фіча, так і не випустивши почуття назовні.

-Апгрейд, я до Полянки. Проводиш? - ведмедик радісно закивав. Ще б пак, додаткова можливість побути з нареченою, - Фіч, а ти залишайся, відпочинь, поїж... Як повернуся, поїдеш зі мною до батьків?

Будиночок був тихим. Лише на порозі пролунав сонний голос Лукерії:

-Куди?

-До Полянки, побігаю. Відпочивай.

-А, ну лади! Полянка – саме воно для хворобливого серця.

До Полянки Стьопка пішла сама, залишивши Апа біля дубу.

Спершу впала посередині лугу на прихоплену ковдру і заплакала. А після завила, не соромлячись, та й не стримуючись більше, напевно знаючи, що не почує ніхто.

Історія повторювалася щоразу. Вже й не порахувати, скільки вона тут сліз пролила за короткий термін перебування Свирянкою. І не одна вона. Мабуть, не перша нещасна володарка дару реве тут.

І раптом, якось незручно їй стало, чи що, соромно. Що все в один бік. Споживчо по відношенню до Полянки виходить. Сльози ллє, втіхи, заспокоєння шукаючи. Знову ж таки, водицю цілющу споживає для себе і наречених. А Полянці, що у відповідь? Нічого…

Сіла вона, приголомшена цією думкою.

-Ну і свиня ж я... Як там кажуть, колодязь не бездонний. Того й дивися, всі цілющі сили вичерпаються. Пам'ятається і Лукерія мені щось таке казала... А цікаво, як можна повернути добро Полянці? Ну, окрім як долі сплетати... Полянка, підкажи, га?

Пройшлася Степанія повільно теплою, вологою землицею, схиляючись гладила траву, підходячи до дерев, проводила по них долонькою і все повторювала про себе: «Підскажи, Полянко… чого б тобі хотілося…»

І, чи то відповідь від Полянки прийшла, чи то просто саме в голові виникло, та тільки побачила Стьопка в думах Полянку, квітами увиту. Скрізь петунії різнокольорові цвіли, утворюючи яскраві острівці, а поруч струмка - конвалії з гіацинтами.

Завмерла жінка від цих думок і раптом пригадалася їй, як раніше, дуже давно, як була підлітком ще, захоплювалася квітництвом. Вдома пройти було неможливо, так вона захаращила все горщиками та діжками. А починаючи з весни, та до самої осені розбивала клумбу навколо їхньої багатоповерхівки. Сусіди натішитися не могли, з інших дворів милуватися приходили на красу, створену Стьопчиними руками. Любили її квіти. Росли добре, ніколи не пропадали, не хворіли. А вона їх любила. Розмовляла, гладила пелюстки, хвалила, за красу дякувала.

Стьопка міцно задумалася, застигла. Нахмурилася, скроні потираючи. Навіть, голова трохи розболілася. Що це? Звідки такий яскравий спогад і чому вона ніколи не згадувала про це раніше? І що ще важливіше, коли любов до квітів пройшла? Вона зовсім не пам'ятала... Наче і не її спогади, а розповів хто.

-Та ні, - розмірковувала вголос, ходячи туди-сюди, - це точно я була! І мої любимі квіти – амаранти! Особливо ті, що на півнячі гребінці схожі, — Стьопка виразно побачила у спогадах, як росли вони високо, вище людського зросту, червоні, жовті, яскраво-малинові та фіолетові.

-Чому ж я перестала цим займатися? — Стьопка навіть сходила вмитися, щоби головний біль пройшов і пригадати вдалося. Адже, вже багато років вона на квіти і дивитись не дивилася. І вдома у неї, там де з Миколою проживала, навіть кактуса млявого не було, - дивно, дуже дивно. Начебто з вогневиком познайомилася, так і закинула це захоплення… Чорт, невже так сильно він на мене вплинув?

І сама собі відповіла – сильно! Вона, ніби й не вона весь час була. Подумала, що, мабуть, навіть програмування її вже не цікавить. І так моторошно стало від усвідомлення цього, аж ноги підкосилися.

-Господи, що ж це виходить... Не зустрінь я того козла, зовсім іншою могла би стати? Може щаслива б була, дітей мала… будиночок із клумбами… борщі варила і щоночі засипала з коханим чоловіком… Тихо, спокійно, без хапунів-викрадачів, двоєдушників та іншої нечисті?! Мамо…

Розхвилювалася Свирянка. Сіла на бережку, поплакала, долю гірку згадуючи недобрим словом. А ще вогневика проклятого, що вкрав стільки років життя та можливість зробити вибір самостійно, прожити інакше.

Довго плакала. То на життя ображаючись, то вчорешне пригадавши. Ніяк образ голого Міті, що вривався у слизьке тіло водяниці з голови не йшов. Ревнощі палючі серце рвали. Ревнощі та заздрість! Бо вона так і не пізнала того самого, заповітного, інтимного з ним... Адже тут, на Полянці, у потрібний день, хотіла той самий твердий, чоловічий орган у собі відчути, віддаючи невинність… А тепер не буде цього всього... Не зможе вона після тієї, іншої.