Глава 20

«Вівця, що заблукала, дорожча за інших»

Мчала Стьопка по купинах в самих лише капронках, подекуди потопаючи по самі кісточки. Бурчала під носа щось образливе на адресу Леї-водяниці, та й водяника, само собою. Коли Наталка перестала почуття перенаправляти, знову в центрі грудей розболілося. «Зрадник!» - билося у мозку, хоч сто разів собі кажи, що зрада підлаштована. Вона була і все тут! Боліти не перестане ніколи… Як  раніше, вже не буде ніколи… Це страшне слово «ніколи»…

«Ось такий трагічний фінал у казки про кохання Міті та Панні…» Зітхала Свирянка, губи стискаючи та зі сльозами борючись.

Взагалі, Степанія трималося стійко.

Намагалася думати лише про те, як з мерзенною суперницею розбереться, а вже плакати собі дозволе, коли сам на сам з болем залишиться. Права була русалка, вити і драти на собі волосся хотілося сильно, по-бабськи в істерику скотитися... та поки не час для того.

-Гей, подруженція! - вигукнула Наталка, - Кінчай страждати, мене від твоєї енергетики з курсу збиває!

Русалка Натá ледь встигала за Свирянкою, стрибаючи з калюжки у калюжку, вказуючи, хекавши, напрям. А Стьопка перла танком, поспішаючи швидше дістатися.

-Я не страждаю! - проскрипіла вона крізь зуби.

-Ага-ага! Он дивись, від твого настрою у того пенька, навіть, гливи зав'яли, - хихикнула нова подружка, - О! А хочеш відволічу, анекдотик розкажу? - і не чекаючи відповіді почала розповідати: - Поїхав, значить, чоловік на курорт і там так часто зраджував дружині, що в нього лопнуло око! Але в лікарні не знайшлося людського ока, тому йому вставили величезне, бичаче і…

-Навмисне мені сіль на рану сипеш? – злісно глянула Стьопка, зупинившись перепочити.

-Ранки, посипані сіллю, довше залишаються свіжими! - заявила Ната, сівши на купину і обмахуючись хвостом, як віялом, - Фу-ф, ну ти шалена, ледве встигаю...

-Так, я знаю! - буркнула Стьопка, але треба визнати, ця балаканина дійсно відволікала її від думок, - Бовтати менше треба! Гляди, комар до рота залетить!

-Ой, годі тобі! Якщо не сподобався анекдотик, можу інший розповісти. Ось, послухай. Закоханий сторож пересолив дупу Івану, що крав яблучка в саду. А-ха-ха! Смішно ж, чого ти не смієшся?

-Може тому, що мені не до сміху?

-Т-а-а-ак? - почухала курносий носик русалка, враз посерйознівши і здається, замислившись, - Я і забула! Тобі ж на бійку з Лейкою треба налаштуватися… Вже придумала, як помстишся? Але врахуй, водяниці сильніші за людей! Ти з нею у воді не бійся, втопить!

-Доживемо-побачимо, виживимо-врахуємо! - процідила крізь зуби Стьопка, - Помовчала б ти! Бісиш балачками!

-Та легко, - поступливо погодилася Наталка, - тоді ти щось розкажи!

-Що тобі розповісти?

-Водяника нашого сильно любиш? - спитала мрійливо, прикусивши мізинчик, - Гарненький він, мабуть? Я його лише здалеку бачила.

-Гарний. І так - дуже. Він… моє перше кохання… - голос зірвався і знову ревти захотілося.

-Гей-гей, легше, не тухни! - русалочка стрепенулась, схопила сухий лист і почала обмахувати Стьопку, - Ти цеє... не вбивайся! Якщо не пробачиш – іншого зустрінеш! Чесне слово!

-Я... вже зустріла... - Свирянка відвернулася, проштовхнувши сльози всередину себе і зчепила зуби. Дудки, в його болоті вона ревти не стане!

-Швидка яка! - русалка опустила руки і швидко заморгала своїми круглими очима та рота прочинила, - Коли встигла?

-У мене окрім Міті ще шість наречених.

-А не брешеш? - примружилася, - Де відкопала стільки?

-Ніде. Вони самі прийшли. Свирянка я.

-Отакої... і що, хороші наречені?

-Найкращі…

-Брехня! Не буває такого!

-Це чому ж?

-Само припливає тільки гівно, за перлами пірнати треба!

-А-а-а… Ти з Лукерією моєю подружишся, - кривувато посміхнулася Степанія, обтрушуючи підсихаючий бруд з ніг.

-А це ще хто така?

-Одна із охоронців будинку. Кльоцниця. Чула про таких?

-Ні, не доводилося, а хто в тебе ще живе? Може, і мужики є?

-Є. Єгорич – дворовий та Єрошка – банник.

-Симпатичні? - зацікавлено так.

-О-о-о, дуже, - посміхнулася Стьопка, згадавши, як випадково Єгорича побачила. Не дай Боже ще раз!

-Клас! А ти точно мене до себе жити візьмеш? Не обдуриш? - Наталка раптом насупилась недовірливо. Загалом у неї на обличчі так швидко емоції змінювалися, не встигнути за ними.

-Візьму, обіцяла ж. Тільки ти врахуй, Лукерія у мене дама з характером, а я склоки і пакості терпіти не стану. Влийся в колектив, розташуй до себе мешканців. Придумай справу корисну і живи, мені не шкода.

-Ой, а я нічого не вмію…

-Чуєш, давай потім, га? - Стьопка піднялася на ноги, - Йдемо вже!