Глава 16

«Тікай, та мости не ламай»

-Як тебе звати? - тихо запитав Микита, продовжуючи обіймати дівчину, одночасно з цим очищуючи повітря навколо. Незнайомка тремтіла в його руках і схлипувала.

-Вєста, - сказала вона, - а тебе?

-Микита.

-Дякую, Микито! Але тепер нас вб'ють.

-Ніхто нікого не вб'є! Я тебе забираю!

-Ти що! - дівчина підняла личко, дивлячись на нього здивовано, - Як?

-Дуже просто. Я чекаю на друзів, вони скоро вийдуть. Ти підеш з нами!

-Я не зможу! От, бачиш? - вона показала на нашийник, - З ним не втечеш. Та й сестра тут.

-Пробувала?

-Сто раз, - зітхнула, - потрібен ключ…

-Ключ? А який?

-У ватажка є. Але він його ховає, ніхто не знає де, - вона знову зітхнула, - подихаю трохи біля тебе і піду. Я не вмію очищати повітря. Ти - сильний!

-Нікуди ти не підеш! – обурився Микита. Все всередині нього повстало проти цієї заяви, - Знову в рабство?

-Я казала, у мене тут сестра! - дівчина притулилася чолом до чоловічих грудей, - Вона без мене пропаде!

-Стривай-но! - Микита відсторонив від себе повітряницю і поліз за комір светра, - спробую дещо, - дістав шкіряний шнурок, на якому бовтався потертий ключик, подарунок Антона на братання, - сказали, будь-який замок відмикає. Чим чорти не жартують?

Ключ виявився надто великим. Для нашийника потрібен був значно менший ключик. Микита засичав від досади. Дивно все-таки людина влаштована, з чого завгодно надію створить. Чому він узагалі вирішив, що ключ підійде?

Але не встиг опустити руку від дівочої шиї, як ключик засвітився блакитними іскорками і зменшився у розмірі.

-Ого! - захопився чоловік, - Працює!

Микита продовжував почуватися дивно… Так, ніби тіло б'є дрібне тремтіння, але при цьому ти сміливий, як ніколи раніше! Наче все, що ти робиш, не може і не буде схильне до жодного сумніву! Немов ти зустрів споріднену душу і розумієш це не головою, а всім своїм єством! І що розіб'єшся, але зробиш все для її порятунку! Немов ти сам Вітер, саме Повітря, сама Сила!

-Ти зміг! – пискнула Вєста, обмацуючи свою вільну шию, з якої мить назад упав нашийник. Микита гидливо скинув його в рів і посміхнувся.

-Йди за сестрою, ось візьми ключ, знімеш і з неї.

-Ти... Ти віддаєш мені таку цінну річ? - здивувалася дівчина, - але...

-Ти хочеш бути вільною?

-Питаєш?!

-Тоді йди!

-Мені потрібен час, за нами стежать...

-Скільки?

-Годину. Поки вони зовсім не нап’ються. Потім почнеться…

-Що почнеться потім? - запитав Микита хрипко.

-Приставати почнуть...

-Вони...

-Прошу, не питай, - дівчина нахилила голову і спробувала завернутися в розірвані лахміття.

-Добре, Вєсто. Я чекаю на тебе і твою сестру тут за годину.

-А... Можна ще декого взяти? - підняла на нього погляд і поморгала.

-Можна, звичайно. Чоловік двадцять, мабуть, віднесу, - почухав потилицю Микита, - точніше сподіваюся, що віднесу.

-Спасибі тобі! Ми будемо! - дівчина цмокнула його в шию і розчинилася в напівтемряві.

А Микита залишився стояти біля стіни з калатаючим серцем, намагаючись розібратися, що ж з ним щойно сталося? І він що, правда… вбив?

-Де Лапа? – здивовано спитав повітряник, коли через арку вийшли лише двоє.

-Залишився, - на видиху відповів Антон, - валимо звідси!

-Як, залишився? Якого…

-Розкажемо, коли повернемося додому, - Петро схопив Микиту за плече і потягнув геть, - поспішити б, кольчуга пече!

Микита доставив Антона з Петром до виходу зі світу хапунів і засунув руки до кишень. Подивився назад і випалив:

-Мужики, ви йдіть, а я затримаюся…

-Не зрозумів? - Антон розвернувся до нього всім тілом, - Що за фінти?

-Послухайте... мені потрібна всього година! Це дуже важливо! Попросіть батька протриматися ще трохи!

-Щось трапилося, поки нас не було?

-Загалом, так... коротше, я вбив хапуна...

Антон свиснув, Петро насупився.

-Паршиво. У них залишився Лапа, можуть відігратися на ньому, - промовив спантеличено.

-Чорт! - вилаявся Микита, він про це не подумав. Та й не знав, що Лапа залишиться, коли розправлявся з мерзотником.