«Тікай, та мости не ламай»
-Як тебе звати? - тихо запитав Микита, продовжуючи обіймати дівчину, одночасно з цим очищуючи повітря навколо. Незнайомка тремтіла в його руках і схлипувала.
-Вєста, - сказала вона, - а тебе?
-Микита.
-Дякую, Микито! Але тепер нас вб'ють.
-Ніхто нікого не вб'є! Я тебе забираю!
-Ти що! - дівчина підняла личко, дивлячись на нього здивовано, - Як?
-Дуже просто. Я чекаю на друзів, вони скоро вийдуть. Ти підеш з нами!
-Я не зможу! От, бачиш? - вона показала на нашийник, - З ним не втечеш. Та й сестра тут.
-Пробувала?
-Сто раз, - зітхнула, - потрібен ключ…
-Ключ? А який?
-У ватажка є. Але він його ховає, ніхто не знає де, - вона знову зітхнула, - подихаю трохи біля тебе і піду. Я не вмію очищати повітря. Ти - сильний!
-Нікуди ти не підеш! – обурився Микита. Все всередині нього повстало проти цієї заяви, - Знову в рабство?
-Я казала, у мене тут сестра! - дівчина притулилася чолом до чоловічих грудей, - Вона без мене пропаде!
-Стривай-но! - Микита відсторонив від себе повітряницю і поліз за комір светра, - спробую дещо, - дістав шкіряний шнурок, на якому бовтався потертий ключик, подарунок Антона на братання, - сказали, будь-який замок відмикає. Чим чорти не жартують?
Ключ виявився надто великим. Для нашийника потрібен був значно менший ключик. Микита засичав від досади. Дивно все-таки людина влаштована, з чого завгодно надію створить. Чому він узагалі вирішив, що ключ підійде?
Але не встиг опустити руку від дівочої шиї, як ключик засвітився блакитними іскорками і зменшився у розмірі.
-Ого! - захопився чоловік, - Працює!
Микита продовжував почуватися дивно… Так, ніби тіло б'є дрібне тремтіння, але при цьому ти сміливий, як ніколи раніше! Наче все, що ти робиш, не може і не буде схильне до жодного сумніву! Немов ти зустрів споріднену душу і розумієш це не головою, а всім своїм єством! І що розіб'єшся, але зробиш все для її порятунку! Немов ти сам Вітер, саме Повітря, сама Сила!
-Ти зміг! – пискнула Вєста, обмацуючи свою вільну шию, з якої мить назад упав нашийник. Микита гидливо скинув його в рів і посміхнувся.
-Йди за сестрою, ось візьми ключ, знімеш і з неї.
-Ти... Ти віддаєш мені таку цінну річ? - здивувалася дівчина, - але...
-Ти хочеш бути вільною?
-Питаєш?!
-Тоді йди!
-Мені потрібен час, за нами стежать...
-Скільки?
-Годину. Поки вони зовсім не нап’ються. Потім почнеться…
-Що почнеться потім? - запитав Микита хрипко.
-Приставати почнуть...
-Вони...
-Прошу, не питай, - дівчина нахилила голову і спробувала завернутися в розірвані лахміття.
-Добре, Вєсто. Я чекаю на тебе і твою сестру тут за годину.
-А... Можна ще декого взяти? - підняла на нього погляд і поморгала.
-Можна, звичайно. Чоловік двадцять, мабуть, віднесу, - почухав потилицю Микита, - точніше сподіваюся, що віднесу.
-Спасибі тобі! Ми будемо! - дівчина цмокнула його в шию і розчинилася в напівтемряві.
А Микита залишився стояти біля стіни з калатаючим серцем, намагаючись розібратися, що ж з ним щойно сталося? І він що, правда… вбив?
-Де Лапа? – здивовано спитав повітряник, коли через арку вийшли лише двоє.
-Залишився, - на видиху відповів Антон, - валимо звідси!
-Як, залишився? Якого…
-Розкажемо, коли повернемося додому, - Петро схопив Микиту за плече і потягнув геть, - поспішити б, кольчуга пече!
Микита доставив Антона з Петром до виходу зі світу хапунів і засунув руки до кишень. Подивився назад і випалив:
-Мужики, ви йдіть, а я затримаюся…
-Не зрозумів? - Антон розвернувся до нього всім тілом, - Що за фінти?
-Послухайте... мені потрібна всього година! Це дуже важливо! Попросіть батька протриматися ще трохи!
-Щось трапилося, поки нас не було?
-Загалом, так... коротше, я вбив хапуна...
Антон свиснув, Петро насупився.
-Паршиво. У них залишився Лапа, можуть відігратися на ньому, - промовив спантеличено.
-Чорт! - вилаявся Микита, він про це не подумав. Та й не знав, що Лапа залишиться, коли розправлявся з мерзотником.
#3559 в Любовні романи
#856 в Любовне фентезі
#353 в Різне
#191 в Гумор
чарівні істоти, надзвичайні події та нереальна сила, народний гумор
Відредаговано: 05.12.2022