Глава 13

«Що маємо - не бережемо, втративши – плачемо»

Опинилася Стьопка в хаті, а вона гуде!

Невизначеними звуками нервується: виє, деренчить, колоди торохтять, пил зі тирсою зі стелі сиплються. А вона сидить посередині ліжка, все ще в каптан незнайомця кутаючись, нічого зрозуміти не може. Та й серце б'ється, від несподіваної зустрічі не відійшовши.

Та яке ж щастя опинитися вдома! Ось тільки, що відбувається? Через час зрозуміла, начебто, кричить хто?

-Біда, біда, біда, біда!

-Згинула, панночка, ганьба на наші голови!

-Біда, біда, біда...

-Проворонили, не побачили!

-Біда...

-Бовдури недолугі! Мордофілі!

-Біда... біда...

-Втратили, не зберегли ...

-Господарочка, добродійниця... счезла, стаяла...

Стиснула Степанія вуха руками, щоб не оглухнути, та як чхне! Разів п'ять. Будиночок смикнувся і раптово затих, тільки тирса зі стелі сипатися не перестала. Свирянка обережно долоні від вух забрала, та в другу хвилю істерики потрапила.

-Жива!

-Ціла, панночко!

-Благодійниця!

-Цариця серця!

-Світло очей...

-Жива! Неушкоджена!

-Слава богам!

Невидимі руки в оберемок зграбастали, по всій опочивальні вихором закружляли, повітря з легень вибиваючи.

-Дорога наша!

-Гаряче обожнювана!

-Повернулася...

-Ой, а чим це так смердить?

Обійми розчалися, впала господиня на ліжко, аж крякнула від удару.

-Ой, що робиться...

-Каравул, ведмедяка озвірів!

 Гойдаючись, тримаючись за ребра, сповзла Степанія з ліжка і тільки обуритися зібралася, як двері в опочивальню відчинилися. Всередину ввалився Апгрейд!

І ось тут і повисла довгоочікувана тиша.

-Панночко... - тихенечко промовив Єгорич, - ведмедяка Конопатці боки нам'яв, перший поверх розгромив!

-Як? - ахнула Стьопка, але тут знову опинилась лежачою впоперек ліжка, тілом нареченого притиснута.

-Пусти господиню, звірюга! - заволала Лукерія, але ведмедик навіть не ворухнувся, пильно на Стьопку дивлячись.

-Підемо, Лукеріє, панночка краще знають як жениха в розум привести...

І десь там ще начебто було:

-Так він жеж здурів! Ще задере!

-Підемо, кому говорю?!

-«Т-ти чого?» - спитала ведмедика Стьопка, до пуття злякатися не встигнувши. Дурдом, справді.

 Апгрейд повівся дивно, ну і чого там прибіднятися, - страшно! Загарчав, заходився облизувати всю, носом у шию тицявся, бурчав. А потім якось раптово завмер і… ні, не загарчав, звук із його грудей ні що схожий не був… але він злякав! А потім і зовсім кігтисту лапу над нею підняв і замахнувся.

Стьопка заплющила очі, вирішивши, що ведмедик і справді розлютився. Пробач і прощай доля Свирянки, не поминайте лихом, наречені! Насправді вона, звичайно, ні про що таке подумати не встигла і навіть життя перед очима не промайнуло. Страшно просто стало до повного паралічу.

Але... за цим нічого особливого не було, ведмедик не завдав їй шкоди. Лише гострими, як кинджали кігтями, на лахміття роздер розшитий черепами каптан!

-М-мамочки... - видихнула з себе жах Стьопка, втупившись в очі звіро-жениха, в яких досі плескалося якесь божевілля, - з-з-з-дурів, так? З-з-злазь… з мене…

Ведмедик мовчав. Дивився і мовчав. Мовчав і дивився. Не рухаючись. І ніби то страх у його зіницях мелькав, то каяття, то злість, а часом і сором.

-Ч-ч-чув, щ-що к-кажу? - заїкаючись пролепетала жінка, - з-злазь!

 Хотілося їй це все сказати грізним тоном, проте після його витівки, Свирянка ледь дихала, важким тілом притиснута.

Апгрейд все ж таки сповз із неї. Став поруч із опущеною головою і спостерігав крадькома.

-Т-ти... чого... - Свирянка сіла посередині ліжка, струсила з себе лахміття колись каптана майстерної роботи і зиркнула на нареченого.

-«Пробач... - покаявся ведмедик, - Ти жива...»

-Та вже, дивом вижила! - потерла обличчя долонями, - Що це було?

-«Жива! -повторив ведмедика, лизнув її в ніс і знову відсторонився з самим винним виглядом, - Я сам мало не помер!»

-«Та що сталося?»