Глава 11

«Є й брати в мене, та не свої, чужі»

За годину привів Лапа наречених Степанії вздовж річки до невисокого пагорба.

-Ритуали проводяться у святих місцях і обов'язково на височині, - пояснив він, - я вогнище розпалю, погуляйте п'ять хвилин.

Поки вогонь, набираючи силу, лизав сухі гілки, Білий Вовк розстелив на землі шматок тканини, розклав на ній: старовинний кубок, кинджал, з кістяною, потрісканою рукояттю, білий рушник. Зняв з себе одяг і взуття, одягнув полотняну сорочку до самих п'ят, розпустив волосся і пов'язав його шкіряним шнурком через чоло.

-Диви-но, зараз ще лапті взує, - хмикнув Гор.

-Все тобі хіханьки! - шикнув на нього Славік, - У мене, наприклад, мурашки по шкірі!

-Ага, - погодився Микита, - я й не думав, що все так серйозно. Добре, що Лапа сам зголосився провести обряд, а то, мабуть, я б налажав, - він задумливо почухав підборіддя, все ще не звикнувши до відсутності бороди. Постійно мерз.

-А ти чого бороду поголив? - підколов повітряника Антон, - хочеш на весільній фотці красенем бути?

-Набридла, - повів плечем Микита, - а на рахунок фотки, смішний жарт, ха-ха, я оцінив.

-Ага, групове фото, як у випускному класі зробимо! – підключився лісник.

-А хто, до речі знає, як весілля у Свирянок проходять? - спитав Мітя, як і всі, стежачи за діями волхва.

-А ніхто, - відповів Петро, ​​- це таємниця за сімома замками. Мабуть, тільки ти й бачив у спогадах діда.

-Та це ж скоріше посвята була, ніж саме весілля.

-Слухайте, а обручку Штефі краще не дарувати, я так розумію? – перебив усіх дільничний.

-Сім штук на пальці кумедно виглядатимуть, - хмикнув Микита, - так, напевно краще не дарувати.

-Шість, - виправив його лісник, - ведмідь же обручку не подарує.

-Ну, так…

-Встряли ми… - зітхнув Антон.

-Відступися, - підморгнув Гор і заіржав, коли Грізний сунув йому під ніс дулю.

-Готово, мужики, - покликав Лапа, - піднімайтеся.

Шість мужиків, босі, з голими торсами, стали кружком навколо великого багаття, в яке Лапа підкинув пару товстих гілок, щоб горіло яскравіше, та довше.

Ліворуч від Микити став Гор, за ним Мітя, потім Петро, ​​Славік та Антон. Лапа протер кубок і наказав кожному вилити в нього зі своєї пляшки вина ковтків на п'ять.

-А чому не можна з однієї пляшки? – поцікавився дільничний.

-Так належить, кожен має прийняти однакову участь. Напої змішуються, як і ваша доля, - відповів Лапа, - а тепер, по черзі подаруйте подарунок, тому, хто стоїть ліворуч, побажайте чогось. Не поспішайте, від душі кілька слів скажіть.

Чоловіки переглянулися між собою, звернувши увагу, хто куди став і кому доведеться амулет дарувати. Проте, мінятися місцями не стали.

-Я можу першим? - спитав Антон і коли Лапа кивнув, повернувся до Микити, - Друже... брате, - почав він. Микита проковтнув, - я дякую долі, що одного разу познайомився з тобою. У мене немає братів, але я радий, що з'явилася можливість отримати в рідню, - він широко посміхнувся після цих слів, - мужика, дружбою з яким - пишаюся! Ти справжній друг, Микито, вірний, надійний, як граніт! Принциповий у правильних речах і завжди готовий підставити плече, коли потрібна допомога. Загалом так, я пишаюся тобою... брате! – Микита стиснув кулаки і на мить заплющив очі. Торкнули його слова Антона. Та так, що в грудях запекло і горло здушило, - Подарунок… можливо вважатимеш за дурне, адже я ніколи раніше не вірив у надприродне, ти ж знаєш. Є в мене одна річ, якою я по-своєму дорожу… - Антон дістав із кишені штанів простий затертий ключик жовтого кольору на пошарпаній мотузці, - Знайшов його давно, ще у дитинстві. І, дивно все це… - Грізний потер перенісся, наче з силами збираючись, - але скільки б разів я ним не користувався - він відчиняв будь-які двері! Мовчи! – попередив, коли Микита зібрався щось сказати, – Дай поясню! Я не вірив, тому користувався не так щоб часто, так, іноді, коли хотілося самому собі щось довести… Ну знаєш, бувають моменти дурості, - він нервово розсміявся, проте погладив ключик у долоні з ніжністю, - коли в житті потрібна порція дива… Загалом, щасливий ключик це. Я брав його на найскладніші справи. А тепер він твій, від щирого серця дарую!

-Відмовлятися від дару не можна! - Лапа застеріг Микиту, який на мить засумнівався, чи варто брати в Антона настільки дорогу йому річ, - Просто скажи «дякую»!

-Дякую... - промовив Микита, міцно стиснувши в долоні подарунок Грізного, - обіцяю, що берегтиму і користуватимусь тільки в рідкісних випадках! - чоловіки обнялися, поплескали один одного по спині.

-Батько... - Микита сховав у кишеню дар друга і повернувся до лісника, - я хочу, щоб ти знав, що я... по-справжньому тебе люблю! Якими б не були наші стосунки, я вдячний тобі за турботу, проявлену до чужого пацана. Вибач, якщо розчаровував тебе, створював проблеми, або ще що… І… добре, що зараз ми можемо поріднитися. Мої знання про ритуали занадто посередні, але що я знаю напевно, братання - серйозніше звичайного родинного зв’язку, адже наші дії свідомі та добровільні. Отже, тепер ти від мене не позбавишся! - він посміхнувся, дивлячись на названого батька. Гор стиснув зуби, в очах його всього на мить блиснули і зникли сльози, - Цей амулет був при мені завжди, - повітряник зняв з шиї дерев'яний круглий кулон з хрестом усередині. Краї хреста були вигнуті за годинниковою стрілкою, - і я дарую його, вірячи, що тепер він охоронятиме тебе, як ти охороняв мене в дитинстві.