Глава 2

«Один дуб у полі — не ліс»

-Нікітос! Ти де був, чорт бородатий? - до повітряника підскочив Антон і вдарив друга в плече, - Стільки всього сталося! Телефон тобі другий день обриваю!

-Я знаю, - тихо відповів мер, слабо посміхнувшись.

-Де був? - вставив Славік, - Ми тебе скрізь шукали!

-Та що ви напали на нього? - обірвала чоловіків Степанія, - Дайте хоч сісти. Микито, ти норм? Блідий якийсь… Привіт… - вона підійшла до нього і, вставши навшпиньки, цмокнула в щоку.

-Привіт! – Микита притиснув жінку до грудей і дозволив собі трохи потримати її в обіймах, – Нормально все… втомився просто…

І все, напружена атмосфера розрядилася. Заметушились, забігали. Усадили Микиту у вільне крісло, Лукерія негайно накрила на стіл, пригощаючи круп'яним супом, пиріжками з квашеною капустою та кавою, на наполегливе прохання Степанії.

Микита своєю появою розламав стан загальної скутості, хіба що Гор усе ще залишався нахмуреним, зрідка кидаючи на сина винуваті погляди. Втім, це не заважало ліснику насолоджуватися їжею, а решті - тимчасовим перемир'ям. Один лише мер колупав ложкою їжу, так і не проковтнувши ні шматочка.

І ось животи набиті. Чашки з кавою спустошені.

-То що, друже, розкажеш де був? – Антон відкинувся на кріслі, схрестивши руки на грудях. Сьогодні він був одягнений у чорну водолазку, що обтягувала його худорлявий, але стрункий торс і виглядав значно молодшим за свої роки. Стьопка здивовано пробіглась поглядом, тільки зараз помітивши, як змінився наречений. Їй здалося, що в нього навіть зморшки з-під очей зникли. «Може, наслідок нового дару? Не однієї ж мені змінюватись» Але роздуми перервала відповідь мера:

-Був? У… батька свого, був. Якщо можна, так сказати… – голос Микити звучав тихо, стомлено. Він взагалі погано був схожим на себе колишнього. Сумний, чи навіть ні - спустошений. Похмурий - блякла версія себе колишнього. Те, що Стьопка спершу прийняла за втому, зараз проступило якоюсь приреченістю. Плечі опущені, як у людини, яка не впоралася із серйозною проблемою, в очах порожнеча. У Свирянки всередині все стислося.

-У батька? Так він же… а… стоп, зрозумів, – обірвав себе Грізний і хмикнув, – ніфіга собі!

Присутні переглянулись і всі, як один, подивилися на Гора. Лісник мовчав, тільки стиснув кулаки, що ті побіліли. В його обличчі на мить відбилася вина і згасла, сховавшись за зловісним виразом. І без слів стало ясно – між цими двома трапилося щось серйозне!

-І як там? К-хм… у… е… а, власне, де це? – продовжив допитуватись Антон.

-Не можу про це говорити, - відповів Микита, ні на кого не дивлячись, - слово дав. Самі розумієте.

-Що, зовсім нічого не розкажеш? - обурився Грізний, - Це ж подія... Блін, не знаю, століття!

-І справді, Микит, побував у божій «хатці» і нам ні гу-гу? Хоч пару слів, як там? Ти бачив усіх богів, чи тільки свого батька? Стрибог, так? – у розмову вклинився В'ячеслав, тоді як інші мовчали.

-Так, Стрибог. Бачив лише його, - Микита знизав плечима, наче те, що трапилося не мало ніякого значення, - нічого розповідати. Нічого цікавого. Ми… про особисте… поспілкувалися.

-Але, після спілкування з батьком, - Стьопка останнє слово промовила з натиском, - виявилося, що ти можеш проводити ритуали? Значить все-таки дізнався щось, що може стосуватися і нас? Про весілля ви, хіба, не говорили? Адже, це теж твоє особисте! – вона раптом заторохтіла, рознервувавшись.

-Ні, Степаніє, про весілля ми не говорили, - мер говорив, як людина, у якої сили закінчуються, повільно, ретельно вимовляючи слова, - а ритуал може проводити будь-який... син богів.

-Хіба їх не волхви за старих часів проводили? – поцікавився Петро.

-Так. Волхви – це діти богів, – Микита кивнув, – Я теж не знав. Думав волхви – звичайні люди з певними вміннями.

-Ось воно, як. Та ти щось не дуже веселий, друже, після такої зустрічі, - Грізний свердлив мера поглядом, але Микита так само дивився в стіл, - що трапилося? Погані новини?

-Та ні! Просто втомився. Новин немає ніяких, - Микита, відчувши нетерпіння товариша, все ж таки пересилив себе і подивився тому прямо в очі. Невідомо, що в його погляді прочитав Антон, але насупився він ще дужче, - все ок! Відісплюсь і проведу ритуал. Я зайшов на мить, дізнатися, як Степанія, привітатись. Піду. Вибачте, немає настрою базікати.

Він підвівся на ноги і повільно рушив до виходу. За столом ніхто не поворухнувся. Стан Микити приголомшив усіх.

- Дайте мені кілька днів.

Стьопка кинулася слідом. Наздогнала його біля вхідних дверей і міцно обняла за спину. Притулилася всім тілом.

-Микит, стій! - прошепотіла, зчепивши руки на талії з усіх сил, - Не йди... не йди так!

Микита застиг. Завмер до стану залізобетонного стовпа. Куртка випала з рук. Він так голосно зітхнув, ніби щосили стримував крик у грудях і сили вже закінчувалися.

-Залишайся! — Стьопка обійшла його не розтискаючи обіймів, наче боялася, що він вирветься і втече. Обійняла за шию і спробувала зловити погляд, - Тут повно кімнат. Не йди, дуже тебе прошу! Якщо тобі треба побути самому, ніхто не стане заважати!