Глава 20

«І ведмідь телям буває»

-Прийшла... - Стьопка видихнула з полегшенням і посміхнулася, - і в мене все вийшло, правда?

-«Мітка… ти поставила мітку? - ведмедик подивився на лапу, на якій, немов опік, красувалося кривувате сердечко, - мені? Заради мене?!»

-Звичайно заради тебе! - Степанія підійшла і вже без страху вмостилася з ним поруч на ковдрі, - Тепер ми можемо розмовляти!

-«Заради мене… – повторив Апгрейд, – заради мене…»

-Чого ти дивуєшся? Наречений ти мені, чи як? - усміхнулася жінка і погладила його по морді. Страх випарувався. Ведмедик у свідомості її не лякав. Навпаки, поряд з ним було спокійно та легко.

-«Я - наречений… - папугою повторив ведмедик, - так… наречений»

-Як ти себе почуваєш? Хворів сильно? Схуд…

-«Хворів, - погодився, - але більше не хворію. Ти мене вилікувала? Ти дала мені своєї магічної води?»

-Інших способів лікування я не знаю, - знизала печами Стьопка, - на інших спрацьовувало, сподівалася, що і тобі допоможе.

-«Дякую. Я не думав»

-Про що не думав?

-«Що ти заради мене таке зробиш»

-Значить, ти погано про мене думав!

-«Ні! - перелякано запевнив її Апгрейд, - Я про тебе тільки хороше!

-Гаразд, не будемо більше про це! Я тобі їжу принесла, не знаю, що ти їси, тому вибач, якщо не догодила…

-«Мені, поїсти?» - у ведмедика навіть паща від подиву відкрилася.

-Що ти дивуєшся, - надулась Стьопка, - я хвилювалася. Вирішила, хворієш, а поїсти принести нікому!

-«Нікому»

-Значить, їж! – Стьопка дістала пакунок і розклала їжу на покривалі. Там були: пляшка молока, шматок запеченої свинини та булка хліба.

-«Дякую! - у голосі ведмедя було стільки щирої подяки, що Стьопці аж ніяково стало. Схоже, Апгрейда життя не балувало ні турботою, ні увагою, - повечеряєш зі мною?»

-Ні, я не голодна, це для тебе!

-«Я так не можу, з'їж хоч трохи!»

-Добре, ось дивись, відриваю скоринку, я її дуже люблю! — Стьопка відламала окраєць і встромила в нього зуби, посміхаючись. Рикой підповз і зазирнув у рот.

-«Нехай і він їсть!»

-Ти що, не можеш їсти на самоті? - Але ведмідь не ворухнувся і тому вона здалася. Шматок м'яса відірвала і дала рикою, - все, решта - тобі!

-«Дякую!»

Дивно, та ведмедик їв гарно, акуратно. Чи то соромився, чи то далися взнаки роки життя в тілі людини. М'ясо порвав на невеликі шматочки і по одному кидав у пащу, повільно пережовуючи. Хліб не їв, але молоко випив усе, притримуючи пляшку обома лапами.

Поки він їв, Стьопка написала смс Миті та Антонові. Миті, бо про нього думала щохвилини, а Антонові з проханням не хвилюватися і відписати іншим нареченим, що з нею все добре і що вона повернеться за кілька годин. Відповіді від обох прийшли синхронно з одним питанням: «Де ти?!» Але отримавши у відповідь, що вона з ведмедем, наречені, наче, заспокоїлися.

-«Дякую! Дуже смачно! - Апгрейд витер лапою морду, - і за те, що врятувала, теж дякую!»

-Годі, не треба дякувати! - відмахнулася Стьопка, - Як ти почуваєшся? Може, щось ще потрібно?

-«Нічого не потрібно! - він активно похитав головою, - ось тільки... »

-Що? Скажи!

-«Ти змерзла. Дозволь, зігрію тебе?»

-Із задоволенням. У тебе дико холодно! - вона пірнула йому під лапу і притулилася до гарячого боку. Той обійняв її, загорнувши собою, як у кокон. Відразу стало жарко і знову запахло багаттям і хвоєю. «Чому від нього завжди так пахне? Може він вміє палити багаття і так готує собі їжу?» прийшла у голову безглузда думка, перш ніж вона провалилася в міцний сон.

І сон їй наснився дивний.

Типу сидить вона на березі моря прямо на піску, а на руках у неї дівчинка років трьох,  поруч старший хлопчик, може п'яти років, не старше. І будують вони втрьох піщану фортецю. У дівчинки грабельки в руках, у хлопчика лопатка та відро. Стьопка бачить білі кучерики у хлопчика, маківка дівчинки теж кучерява, але чорна.

Вона підняла руку, щоб допомогти дівчинці і побачила на безіменному пальці своєї правої руки обручку: товсту, на всю фалангу, із чорненого срібла з химерними візерунками. Поки вона крутила руку, роздивляючись малюнок на кільці, хлопчик зірвався з місця і з криками: «Тату!» Вона хотіла обернутися, але важка рука лягла їй на плече і на вухо густим баритоном шепоче чоловічий голос:

-Доброго ранку, кохана!

-Грей! А ми на тебе чекаємо! - відповідає вона, відчуваючи, як від його голосу серце починає битися частіше і на душі стає спокійно. Сильні руки підхоплюють її у повітря разом із малою і вони радісно сміються. Хлопчик уже сидить на плечах чоловіка і командує: