Глава 19

«Така є у нас приповідочка: де парубки, там і дівочка»

Голос Лапи пролунав навіть не громом серед ясного неба...

Розбитими бажаннями, пульсуючими у венах, пропущеним ударом у серце, вторгненням у недоторкане. Свирянка та водяник застигли. Паралізовані, дезорієнтовані, приголомшені.

-Чо-о-рт! - прогарчав Мітя, ударивши кулаком по покривалі і скочуючись зі Стьопки, - Знайшов час очухатися!

-Л-лапа? – Стьопка сіла, тремтячими руками поправляючи рушник. В очах все ще хлюпала пристрасть, тому вона тягла час, не наважуючись подивитися у бік струмка.

-Де я? - спитав Лапа, по плескоту води стало зрозуміло, що він намагається встати.

Стьопка зірвалася з місця, щільніше запахаючись у махровий рушник, але Мітя випередив її.

-На Поляні Свирянки, - відповів він, - як почуваєшся, герой?

-Так, наче мене локомотив переїхав, - прокряхтів білий вовк, намагаючись підвестися на ноги, - а ти, виходить, той самий Нестор?

-Який Нестор?

-Лапа жартує, - обірвала його Степанія, - Лапа, познайомся, це Мітя, мій... коханий, - запнулась на мить, але договорила.

Погляд Лапи прочитати було неможливо. Райдужка його очей блиснула білим сріблом, а потім це срібло стрімко почорніло. Губи підібгалися.

-Значить, я не помилився, все-таки Нестор.

-Марить, схоже. Мужик, ти як, може, полежи у воді ще? – у тоні водяника прозирав сарказм, та він його і не приховував.

-Дякую, Несторе, наплавався на рік уперед, - крехчучи, Лапа абияк піднявся на ноги, оглянув себе, - вода лікувальна?

-Так. Лапа ти живий завдяки їй і… Міті. Він промив твою кров.

-Ну що ж, Несторе, я твій боржник. І твій, красуне.

-Ні, Лапа, нічого не потрібно, ми у розрахунку. Я лише віддала тобі борг. Ти мене врятував, я тебе.

-А я казав, там, на мертвій землі, - губи Лапи спробували скластися в косувату усмішку, та так і не склалися, - ти не вірила.

-Наче, йшлося про істинну для вовка?

-Так, про неї. Гаразд, відійдіть, дайте вибратися, змерз.

Він вийшов із струмка, прошльопав босими ногами до покривала, смикнув його і загорнувся.

-Рани не загоїлися ще! Чи не рано ти схопився? - заметушилася Стьопка, відчуваючи незручність. Вона ще й не одягнена, що впевненості в собі не додавало.

-Я повністю здоровий, інше - справа часу.

-Шрами, мабуть, залишаться.

-Чим більше шрамів, тим більше жінки люблять! - промовив білий вовк побиту істину, - мило тут у тебе, тепло, спокійно. Так, мабуть мені пора. Дякую за допомогу.

-Стривай. Ми разом підемо, - зупинила його жінка, - відверніться тільки, мені одягнутися треба.

-Панні, твій одяг не просох, захворієш ще. Давай затримаємось, - вона не розібрала, чи це була проста турбота в голосі Міті, чи він хотів побути з нею вдвох ще трохи. Проте відмовилася, пам'ятаючи, що обіцяла нареченим серйозно поговорити з Лапою. А якщо він зараз піде без розмови, то хто його знає, раптом знову з'явиться в її житті і тоді сутички не оминути.

-Дуже втомилася, додому хочу, - відповіла м'яко і погладила Мітю по щоці. Лапа одвернувся.

Поки вона натягувала на себе вологу одежу, чоловіки стояли мовчки, зрідка кидаючи один на одного косі погляди. Степанія підійшла до Міті і попросила, погладивши по руці:

-Мені треба сказати Лапі кілька слів, якщо ти не проти? Може хочеш ще з водою поспілкуватися, доки є нагода?

-Добре, поговоріть.

Вона відвела Лапу вглиб Поляни і набрала повні груди повітря, збираючись видати промову, придуману в процесі вдягання. Чоловік не дав сказати їй і слова.

-Збираєшся сказати, щоб я більше не маячив на горизонті? Звалив у захід сонця і не бісів твою чудову сімку, так?

-Ну навіщо ж так грубо? – Стьопка здулася, плечі зникли. Неприємна розмова, особливо якщо врахувати, що саме Лапа для неї зробив. А вона жене його, як лисого кота, не залишивши шансу, навіть, на можливу дружбу.

-Все нормально, красуне, я розумію.

-Правда? Лапа, я дуже вдячна тобі за допомогу, слово честі. Пробач, там, у лісі, була надто налякана і забула подякувати.

-Не варто! - відповів він недбало, дивлячись кудись поверх її голови, хоча вона намагалася зловити його погляд.

-Варто. Якби не ти…

-Не варто! - повторив Лапа з натиском, - Ти вірно помітила, ми квити. Зникнути не обіцяю, але створювати проблеми не буду. Виводь давай і не забудь слова заповітні сказати.

-Багато ти знаєш, - пробурчала Степанія і кинула спроби зловити погляд, - ходімо.