Глава 17

«Правда - пішком, брехня - верхом»

Прийшла до тями Свирянка на самоті. Посиділа тихенько на березі, позітхала. Витерла непрохані сльози зі щік і ойкнула, відчувши біль. На долонях була кров. Зовсім забула, що в неї обличчя склом побите.

Стьопка вмилася, а потім, подумавши, що в неї все тіло в синцях і єдина можливість швидко підлікуватися – зануритися з головою. Швидко роздяглася, подолала холод джерельної води та опустилася у свою особисту «лікарню». Заплющила очі і задумалася про те, що довелося побачити.

До болю в горлі шкода було дурну, нещасну Ніадару. Імпульсивного, ревнивого Меча і, навіть, його братів, що піддалися спокусі. Поплатилися всі, а закохані найбільше. Боги карають суворо… Так, здається, їй казав Миколай-Нєґослав? Після побаченого більше в цьому сумніватися не доводилося. Ненависть до богів колихнулася в грудях холодною кригою і колючим страхом. А як у них буде? Чого їм чекати, на що сподіватися?

Ніді довелося жити з нелюбимими. Мечу змиритися із шістьма суперниками. Що ж доля приготувала Стьопці та її нареченим? Хотілося вірити, що їй дадуть вибрати одного, а решту просто відпустить любовна гарячка.

Ось тільки незрозуміло, як так склалося, що потім Меч і Ніда жили лише вдвох? Меч зумів прогнати решту чоловіків? Запитань все більше, а відповідей мало... Можливо, Мітя повернеться зі свого Дна і розповість щось важливе?

«Ну, я дурниці точно робити не буду! Мені всі наречені дорогі й ризикувати я не стану! Бережу їх! Якщо треба, зв'яжу, прикую, замкну у будинку до самого весілля!»

З цією думкою вона ще кілька разів поринула з головою, волосся сильно не віджимала, пам'ятаючи, що вода ще може Петру знадобитися, набрала повний рот і поспішила додому.

Роман-Соловей довів її додому без подій.

На порозі рідного будиночка її довго обіймали та кружили невидимі охоронці.

-Господарочко, лебідко наша, світло очей наших!

-Панночка вдома! Радість яка!

Стьопка лише посміхалася і махала руками, боячись виплеснути цінну воду. Як тільки її відпустили, помчала з усіх ніг у вітальню.

-Господарочко, заїжджий двір у нас нині, гостей набігло... - прокричала Лукерія вслід, та Стьопка і сама побачила гостя, зупинившись біля дверей.

-Привіт, красуне! А це я до тебе приперся, не проженеш? – Лапа власною персоною сидів у її улюбленому кріслі біля каміна та посміхався.

Стьопка лише кивнула у відповідь. Потрібно було спочатку з пораненим розібратися, а гості зачекають.

Оглянула кімнату, шукаючи Петра. Той знайшовся на дивані, загорнутим у теплу ковдру до самого носа, а біля нього сидів Славік у своїй звичній поліцейській формі. Поруч, на стільці, розташувався Грізний. Виглядав він стомлено, під очима тіні, одяг забруднений, подекуди порваний. Жахливо захотілося обійняти їх усіх, поцілувати, втішити. Вона на Полянці сил набралася, а вони, бідолашні, стільки всього винесли, з останніх сил тримаються.

Але це потім, спочатку поранений, нагадала вона собі. Підійшла до Петра, навіть не скинувши верхнього одягу. Присіла біля дивана, обняла його за шию, притулилася до губами до чола. Зараз, коли вже не так гостро переживала за його життя, бачачи, що лікування допомагає, дозволила собі неквапливість. Погладила його по обличчю…

Згадалося, як він розбив кулаком скло в машині викрадачів, як власноруч вирвав двері та застрибнув за кермо, рятуючи її. Як зі стрілою в тілі йшов відганяти хапунів. Справжній герой! Ледве не розплакалася від напливу ніжності та безмежної подяки. Захотілося подарувати йому частинку тепла, приголубити, поділитися своєю силою.

Прибрала волосся з його чола, погладила шию, а потім, натиснувши на підборіддя, влила воду в рот. Хворий здригнувся, але випив воду одним великим ковтком. А потім… лише частку секунди нічого не відбувалося…

Відкинувши ковдру, чаур схопив жінку в обійми! Стьопка навіть зрозуміти нічого не встигла, як опинилась на дивані, притиснута голими грудьми Петра. Він вп'явся в її губи грубо-голодним поцілунком, задерши дублянку разом зі светром, торкнувшись голої шкіри і застогнав, наче йому боляче. Але при цьому рішуче просунув язик до її рота, полонивши губи і позбавивши волі. Вона загубилася, розтанула, затремтіла…

Це було неочікувано! Петро здавався смертельно пораненим і такого бурхливого відгуку нічого не віщувало. Голова закружляла, дихання зупинилося, а широка долоня чаура вже пірнула під ліфчик.

-Твою ж! – у затуманений розум увірвався обурений зойк Лапи.

Петра Ілліча буквально віддерли від неї! Секунда і вона опинилася на ногах, пригорнута до теплого боку білого вовка. Хапаючи повітря ротом, очі в очі, тому що його обличчя опинилось заблизько, вона спробувала вирватися, та де там... Світлі очі блищали зло, губи стиснулися в одну лінію.