Глава 13

«Дуже важливо воювати сміливо!»

На ранок наступного дня Степанія зрозуміла – годі, час додому! За охоронцями скучила, сил немає, та й за нареченими, чого кривити душею, теж! І ухвалила рішення: сьогодні за покупками, завтра у Щастя!

Адже, настав час оновлювати повністю гардеробчик, а то ходить, наче підліток у маминому одязі, скоро люди тикати пальцями почнуть. А ставши на ваги, так і зовсім очманіла, побачивши, що за два місяці випарувалися аж двадцять кілограмів!

-Степаніє, з твоїм зростом важити п'ятдесят сім кілограмів - обмаль! - прокоментувала мама, зазирнувши на електронні цифри їй через плече, - Кидай цю дієту, іди їж пироги!

-Що ти, ма?! Я тільки почала собі подобатися, скинувши, нарешті, цю зайву вагу!

-У жінок не буває зайвої ваги! - фиркнула мама, -  Лише додаткові місця для поцілунків! Скажи, любий?

-Звичайно, кохана, ти взагалі ніколи не була товстою, бери два стільці і сідай до мене ближче! - пожартував тато, жуючи пиріжок.

-Ах ти! - удавано задихнулася від обурення мама, ховаючи посмішку. Стьопка ж розсміялась. Як все-таки добре вдома і які в неї чудові батьки! - Що б ти знав, живіт у мене не від їжі, а від… метеликів!

-Мила, після таких слів, навіть якщо ти набереш сто кілограмів і весь світ ополчиться проти тебе, я все одно стоятиму за твоєю спиною і буду подавати сало з хлібом!

-От бачиш, дочко! Чоловіки не собаки – на кістки не кидаються! - знову повернулася до неї мама, - Тож повертай форми!

-Ага, ось дід мій, моряк, знаєш, як казав, Фаню? Краще хитатися на хвилях, ніж битися об скелі! - підморгнув батько.

-А це точно прадід казав? А то на цитати з інтернету схоже, - парирувала Степанія, - і взагалі, ні на якій дієті я не сиджу! Просто… та просто останні місяці багато рухатися довелося. Ну, там… по господарству, та й по селу гуляла… гуляла…

-Судячи з нової фігури, ти взагалі не зупинялася!

-Скоро буде прогноз погоди дивитися, щоб дізнатися швидкість вітру!

-І ти врахуй, мужики добре знають важливу істину - змії товстими не бувають!

-Точно, хтось забагато сидить у соцмережах… - закотила очі Стьопка.

-Худі дівчата закохуються рідше, у них купідон влучити не може! – продовжували тим часом стьобатися батьки.

-А одна худа дівчинка наступила на таргана і доїхала до кухні!

-Па-а-а-п, ну ти хоч перестань, га?

-Доню, - нахилившись до неї, прошепотів батько, - це жінка може жартома сказати, що вона товста. А чоловік скаже таке жінці – царство йому небесне! Так що сама розумієш…

-Зрадник! - штовхнула батька в бік мама, - Хто мені в молодості казав, що я не товста, а соковита?

- Киця моя, я і зараз кажу, що ти просто в тортиках заплуталася!

-А не треба було на побаченнях водити мене по кондитерських!

-Ми ж взимку познайомилися, я хотів зігрітися! А хіба худі гріють?

-Батьки! Ви про що? Мама, ти ніколи не була товстою! – спостерігати за їхньою перепалкою було як завжди смішно, а пироги вдалися на славу.

-А ось тому і не була! Боялася потрапити на язичок твоєму таткові!

-Справді, боялася? А по-моєму, він дуже тобі подобається!

-Так! Все! Стоп! Цього я чути не хочу! - Стьопка схопилася на ноги і затиснула вуха руками, – Я по магазинах! Бешкетники…

Ніколи раніше похід по магазинам не приносив стільки радості!

Та що там, усміхаючись собі у дзеркалі примірочних, Свирянка подумала, що не пам'ятає, коли так сильно подобалася собі. Струнка дівчина з рудими кучерями була повною протилежністю тієї, минулої Степанії. Мабуть, зі «старої» зовнішності тільки очі колишніми залишилися. Ну, може, ще ніс. Хоч і він змінився, вкрившись розсипом крихітних, рідкісних ластовинь.

Набравши повні сумки обновок, що ледве вміщалися в руках, втомлена, але задоволена Стьопка сіла в кафе випити улюбленого полуничного мохіто, якого Лукерія готувати не вміла. То чому б не скористатися нагодою?

І якось про життя раптом подумалося, та про те, яким воно раніше було. Не про Славіка та вчорашній день, а чомусь думками заволоділо минуле. Адже все те життя тепер здавалося чиєюсь розповіддю, чи якимось нудним фільмом.

Роки поряд із Миколою згадувалися погано, розрізненими шматками пазлів, які ніяк не складалися у повну картину. Втупилась Стьопка у візерунок на скатертині свого столика і «загрузла» в спробі аналізу минулих днів.

Що з усього правда? Справді вона одинадцять років прожила з вогневиком пліч-о-пліч? Говорила з ним про щось? Сперечалася, сварилася? Ходила у гості до друзів? Працювала програмістом на фрілансі? Якщо так, то тільки тепер у голові почали народжуватися питання. Наприклад, чому не працювала в офісі? Так, вона не особливо товариська, але й не геть самітниця. Чому у відпустку не їздила? По клубах, ресторанах, театрах не ходила? Днями стирчала вдома та спілкувалася лише з подругами… Нині цьому залишалося лише дивуватися. Наче вона й не жила зовсім, а дрімала, крізь прочинені повіки спостерігаючи за тим, що відбувається навколо…