Глава 10

«Тих, да лих»

Добре це, чи не дуже, та знайомство з потенційною свекрухою Степанія запам'ятала погано…

Та й мати Славіка тямущою виявилася, сказавши на прощання: «Добре, не бентежитиму дівчину» і зникла, перекинувшись парою слів із сином.

І ось зараз цей самий син сидів навпроти Свирянки в якійсь кімнаті без вікон, повної ящиків і різного мотлоху і дивився винуватим поглядом... побитого вовка.

-Пробач... пробач... - вкотре твердив він і погладжував її долоні.

-Уб'ю, Славіку, - вдесяте повторила вона, намагалася відібрати руки. Але, чи то сил залишилося мало, чи шок ще не пройшов, опір виходив млявим.

-Я йолоп, Штєфо, визнаю! - нарешті змінив репертуар дільничний, - Але ж я, навіть, уявити собі не міг, що ти захитуєшся!

-А я і не захитуюсь! - долоні вдалося відібрати і жінка сховала в них обличчя, - Я думала, смерть моя прийшла...

-Вибач, як краще хотів... Думав, адреналін - саме воно, для виходу з депресії. По собі судив, ідіот.

Стьопці дуже хотілося погодитися з ним і прикріпити ще пару «пекучих» епітетів, але слова не йшли. Сотні думок роїлися в мозку і вона вчепилася за ту, яка турбувала більше за інших.

-То, значить, мама...

-Що? – не зрозумів чоловік.

-Жар Птаха - твоя мати!

-Ну, так…

-І ти нічого мені не сказав?!

-Я збирався! Після гонки хотів підвести тебе до неї та познайомити, але вона встигла раніше!

-Слав... - ось як йому пояснити, що він дурень і при цьому не образити? - Про знайомство з мамою треба попереджати за тиждень, а краще -  за півроку!

-Чому це? – ось навіть обличчя зробив здивоване, наче очевидних речей не розуміє.

-Бо до такої зустрічі треба готуватися ретельно та довго, а ще краще - з'їхати та не піти! Ай, ти не зрозумієш! - вона махнула рукою і підібгала губи, - Де мій одяг? Додому хочу!

-Як, додому? Я тебе не відпущу! Ми зараз їдемо до клубу, пити коктейлі та танцювати! - обурився він і знову схопив її за руки, - Кохана, ну дозволь мені реабілітуватися, будь ласка! Вечір тільки розпочався!

-Він ледь не закінчився, не встигши початися! - пирхнула вона, розуміючи, що зовсім нічого не знає про цього свого нареченого. У селі він здавався іншим… А виявляється, у нього «казкова» мама, любов до мотоперегонів та азартний характер! І чорт його знає, що ще, – Слухай, а Коля тоді сказав, що ти хімію любив, але вибрав вовчу зграю, а не науку, – сплив у мозку спогад.

-Було діло, у далекому минулому, - погодився В'ячеслав, трохи похмурівши, - тоді у мене було дві пристрасті: хімія та мотоцикли. Але потім прокинувся поклик крові та дух Волха. Вони пересилили і тепер є маю інше життя.

-Розкажи! Я ж нічого про тебе не знаю!

-Та що розповідати? До двадцяти п'яти років ганяв на мотиках, збирав команду, щоб відкрити власну лабораторію, як раптом трах-бабах, прокинулася вовча кров. Плани довелося змінити. Якось так…

-А хіба вовки не з народження знають, хто вони? Чи це у всіх так, йдеш собі спокійно вулицею, нікого не чіпаєш, і тут, раптово, на обличчі шерсть починає рости і на місяць завити хочеться?

-Смішна ти, - тепло посміхнувся Славік, - я ж напів-вовк, моя мати не вовчиця, - а потім зробив хитру гримасу, - обіцяю все тобі розповісти, якщо поїдеш зі мною до клубу! Що скажеш?

-Мені б у душ спершу. Під цим скафандром з мене сім потів зійшло, доки на твоєму «птеродактилі» з життям прощалася.

-Підемо, у клубі сходиш! - дільничний, зраділий, підскочив на ноги.

-Як це, у клубі? – здивувалася Стьопка.

-У мене там особиста кімната є! Поїхали! На місці все покажу та розповім.

Стьопці залишилося тільки погодитись, натягнути на себе ненависний шолом і знову сісти на залізного монстра.

-Ти як хочеш, Славіку, але додому викличеш мені таксі! Востаннє сідаю на це паскудство!

«Де стан, там і врода»

Клуб «Тихий Вовк» розташовувався за десять хвилин неспішної їзди від місця проведення зимового мото-фестивалю. Славік вів акуратно, не ризикуючи викликати ще більший гнів Свирянки.

-«Тихий Вовк» - прочитала Стьопка миготливу білу вивіску на чорній будівлі клубу, - нє, ти серйозно?

-Ласкаво прошу до мого клубу, Штєфо, я бачу ти вже й так здогадалася.

Він провів її через охорону, не давши почати ставити запитання прямо там і, загорнувши в темному коридорі у якусь нішу, завів до кімнати, попередньо відімкнувши ключем.

Кімната виявилася просторим кабінетом із масивним столом, парою стільців та шкіряним диванчиком біля вікна. У кутку, на підставці стояв, (хто б дивувався) якийсь раритетний двоколісний «звір», підсвічений знизу трьома лампами. «Напевно, часів Царя Гороху мотик!» - злісно подумала жінка, відчувши, що відтепер відчуває пекучу нелюбов до цього виду транспорту.