Глава 9

«Страх прожене лише любов»

«Повернення» у своє тіло цього разу вийшло не так боляче. Стьопка розплющила очі і втупилась у свої стислі в кулаки долоні і тільки гіркота в роті була нагадуванням про пережите, та хаотичність думок.

Вона побігла до кухні, набрала склянку води і спробувала запитати неприємний смак, коли почула скрегіт. Рука зі склянкою завмерла в повітрі. Жінка прислухалася. Звук повторився. Так, наче хтось дряпався з боку дверей.

Вирішивши, що це можуть бути нові власники, вона зазирнула у вічко. З того боку стояв... пес. Чорний, величезний! Він свердлив двері жовтими очима. Стьопка злякано ойкнув і затулила рота рукою.

-Ш-ш-ш-тє-фо, - пролунав хрипкий рик з того боку і Стьопка ойкнула повторно і випустила склянку. До всього, що трапилося, тільки глюків не вистачало!

-Славік? – про всяк випадок перепитала. Штєфою її називав лише він.

-Від-кри-ий! – пролунало знову. Стьопка зазирнула у вічко. Так і є. Пес на місці. І так само свердлить очима двері. Довелося нагадати собі, що вже час  відвикнути дивуватися.

-Славік, це ти? - запитала голосніше.

-Я! Відкрий! - голос був хрипким, тому не особливо схожим на голос дільничного Тихого. І тут Стьопка відчула себе героїнею детектива і тому пробурмотіла, не відриваючись від вічка, відому фразочку:

-А чим доведеш?

Пес… знітився. Чи вона просто хотіла побачити зміну в собачій морді? Хоча… якщо це справді Славік, то за порогом стоїть не пес, а… вовк?

-Я один із семи женихів! - пролунала відповідь, яка нібито повинна була переконати.

-Ну... Це може знати багато хто! – припечатала Стьопка. Ага, так легко її не візьмеш!

-Ш-тє-фо... - пес похмуро похитав головою, - у тебе все до-бре?

-Це питання риторичне, якщо вже я базікаю з собакою, чи не так? – розмова раптом стала смішною і Стьопка реготнула.

-Я не с-собака! – обурився чорний та величезний.

-Ой, вибач, пес? Так краще?

-Від-крий, к-кра-суне, сюди йдуть! – одне жовте око підморгнуло, чи здалося? - У тебе опік над лівою груддю!

Стьопка, перш ніж відчинити двері, вагалася секунду. Про знак Свирянки окрім наречених та охоронців достеменно ніхто не знав. «Добре, вважатимемо, що вірю!»

«Гість» увірвався, ледь не збивши з ніг і штовхнув її до стіни. Встав на задні лапи, передніми спершись у груди і лизнув у ніс.

-Фу! - Стьопка скривилася і спробувала відштовхнути тварину. Та ось тільки песо-вовк просто на очах став рости вгору і вшир і за кілька миттєвостей став дільничним Тихим. Голим дільничним, треба зазначити, - Славік… - жінка дозволила собі швидкий погляд униз і зашарілася, як дівчина, - ти… спіднє загубив?

-Що ти, Штєфо! Я не вдягав, - з усмішкою і вже людським голосом відповів чоловік, - швидко кажи, що сталося? - а сам наближається, заривається носом їй у волосся і видихає: - Пахнеш страхом і злістю...

-Стій, відпусти, ти мені думати не даєш! - Стьопка спробувала вивернутися з обіймів, та тільки її тріпотіння виявилися марними, руки Славіка стиснули талію, а сам він тісно до неї притулився.

-Ш-ш-ш, не сіпайся... після перевороту я нервовий і небезпечний... можу зірватися і вкусити... краще погладь мене, заспокой, - шепнув на вухо.

-А не брешеш? – Стьопка обережно провела рукою по його волоссю, зриваючи тихий задоволений рик-бурчання. Майже такий, як у рикоя, коли його гладять.

Чоловік вивернувся, потерся об долоню щокою і зазирнув у вічі своїми циганськими очима. Стьопка подумала, що його образу не вистачає сережки. І, мабуть, гітари. А ще вона подумала, що він має намір її поцілувати. І не помилилася.

Славік накинувся на її губи з тваринним азартом! Голодно, сміливо та… із зубами. Кожен із наречених цілувався по-своєму, у своєму неповторному стилі і кожен, хвилююче. Ось і цього разу градус збудження скаканув від нульової позначки до максимальної зі старту.

Нижня губа виявилася укушеною та втягнутою в чоловічий гарячий рот. Сама вона до упору втиснута у стіну твердим тілом. Славік часу не втрачав і діяв швидко, наче боявся, що будь-якої миті все закінчиться і він не встигне насититися. Цілував і кусав губи, шию, плечі. Коли і куди подівся верхній одяг, вже не згадати.

Стьопка ж намагалася розсердитися, обуритися або, на крайній момент, злякатися, і знайти у собі сили відштовхнути його. Але їх не було, а це погано. Вона спробувала згадати, а чи знає Славік, що їм не можна, але мозок працював з перебоями, думки змішувалися. А Матильдине зілля так і залишилося у будиночку в селі...  

Та якщо бути відвертою, відбиватися не хотілося. Після перенесеного кілька днів тому, в обіймах дільничного було тепло та хвилююче.

І ось вже її долоні самі дарують ласки, досліджують широку спину, дряпають голі сідниці. Славік смикнувся всім тілом. Застиг і лайнувся крізь зуби.