Глава 7

Тим часом зовсім в іншому місці

-Ну, привіт, Никифоре! - у напівтемному залі задимленого провінційного кафетерію хлопець у чорній куртці та шапці, насунутій на самісінькі брови, опустився за стіл поряд самотнього відвідувача, - Нарешті!

-Т-ти... - охнув літній чоловік, який хвилину тому зі звірячим апетитом знищував пельмені з глибокої миски, запиваючи квасом. А зараз упустив ложку і зі страхом вилупився на хлопця.

-Я! Не очікував? Куди? Сидіти! – хлопець затримав діда, що смикнувся, за плече і посадив на місце, - А поговорити?

-С-соловей, с-слухай, відпусти мене, - буквально пропищав дідок, раптом затремтівши осиновим листочком.

-О, впізнав, значить... От і добре, представлятися не доведеться…

-Т-ти як? Не мав же… Мені обіцяли…

-Що саме, «як»? Ініціацію пройшов? - хлопець підняв лівий куточок верхньої губи, демонструючи трохи довше ікло, - Та сам не очікував, якщо чесно. Але ти не засмучуйся, так буває. Ближче до справи! Одразу все розкажеш чи поводитись з тобою погано?

-Блефуєш! – дід, раптом, роздув груди колесом, по-бунтарські скинувши погляд на хлопця, - Нічого ти мені не зробиш! Міг би, ще у Змія нас ганяв!

-Гаразд. Не хочеш по-доброму… Що ж, практика мені не завадить. Але ти врахуй, я силу поки що погано контролюю… - і Роман, а це був саме він, окинув порожній зал швидким поглядом і... свиснув! І, ніби, неголосно зовсім, ліниво спершись на спинку пластикового стільця, але Никифор звалився на підлогу, як підкошений, а з вух його побігли струмки темної крові.

-От чорт, перестарався, - зітхнув Рома.

Швидко підняв Никифора на плече і покинув кав'ярню.

"Де є життя, там є й надія"

-П-а-а-апка! - Зоя вискочила на поріг і обняла Антона, притулившись до його колючої щоки, - Папка, у мене дитинка ворухнулася!

-Зойка! Куди на мороз? - Грізний заштовхав дочку в будинок і швидко зачинив за собою двері, - Онучку застудити хочеш?

-Папка, ти чув, що я сказала? Я точно впевнена, дитинка ворушиться!

-Привіт, маля! - Антон схилився над зовсім трохи випираючим животом дочки, - Чого хуліганиш, маму лякаєш?

-Вона мене не лякає! - Зоя ласкаво погладила животик і розквітла щасливою усмішкою, - Просто це так... емоційно... коли всередині тебе хтось штовхається...

-Хм, напевно, - Грізний поцілував дочку в маківку і почав роздягатися, - Мабуть, я ніколи цього не узнаю…

-Ха-ха, не мабуть, а точно! Ти як, тату? Степанія повернулася?

-Ні, рано ще. Вона за тиждень обіцяла. Нічого, як раз з ремонтом встигну. А вона нехай відпочиває…

-А ти чого зітхаєш? Сумний якийсь…

-Ні, тобі здалося, я бадьорий і веселий!

-Па, ну я ж бачу! Сумуєш, чи що? - дочка співчутливо зазирнула в очі батькові.

-І що ти там бачиш, га? – олігарх, притиснувши доньку до боку, затяг до дивана біля розпаленого каміна, - Ще недавно під стіл пішки ходила, а тепер у неї дитина в пузі ворушиться і вона батька наскрізь бачить! Старію…

-Ой, можна подумати це важко! Твоя Степанія тут як намалювалася, у нас у всіх життя шкереберть пішло…

-А вона тут до чого? Перекидалася з Романом ти без її участі! – Антон глянув на дочку з-під брів, але без агресії. Давно звик і прийняв той факт, що доведеться виховувати онучку. Чомусь йому здавалося, що, неодмінно, народиться дівчинка.

-Па, я в хорошому сенсі, - відповіла Зоя, - Стьопка класна! А ми з тобою раніше за місяць могли і двох слів один одному не сказати, а зараз постійно балакаємо. Я раніше думала ти суворий і злий... - Зоя лягла батькові на груди і зітхнула, - ти пробач мені, папка, навернула я справ…

-Доню, онучка, це добре, я не серджуся. Тебе тільки шкода. Матір'ю-одиначкою бути не солодко.

-Па, я що ще сказати тобі хотіла. Мені здається, що Рома поруч. Що він прийде незабаром.

-Хм.

-Не питай звідки знаю. Просто знаю, відчуваю. І попросити хотіла. Ну… ти це, не відривай йому голову, будь ласка.

-Ви зі Степанією змовилися? Заступниці!

-Па... Я тобі зізнаюся, сподіваюсь, ти вагітну бити не станеш… Рома не винен. Я сама. І бігала за ним хвостом і спокусила, коли він випив. Я сама, розумієш… все-все сама… – і заплакала, зарившись носом у батькову сорочку, – нав'язалася.

-Доню, досить! - у голосі Грізного почувся метал, - Не принижуй себе! Бігала, нав'язувалась… щоб я не чув більше такого!

Тут у нього задзвонив телефон, тому він вивільнив руку, на якій лежала дочка і підніс до вуха.

-Слухаю!

-Антоне Вадимовичу! - пролунав у трубці голос нового начальника охорони, - Тут до вас на старому корчу хлопець приїхав, каже, що звуть його Романом, і що він ваш колишній водій.