Глава 6

«На правду та на смерть, як на сонце:

у всі очі не дивляться»

Три наступні дні Степанія провела у напів-яві. Приходила кілька разів у себе, але варто було згадати про те, що сталося, як з нею траплялася істерика. Розгублені наречені нічого не могли зробити, щоб привести її до тями і хоча б нормально поговорити. Виявився безпорадним навіть Мітя, який примчав майже одразу.

Вона не реагувала ні на кого. Плакала, згорнувшись у клубочок чи впадала у прострацію. Микита замотав її у ковдру і відніс до однієї з порожніх кімнат. Вони вирішили, що краще не залишати її в спальні, де трапився той жахливий випадок самозаймання.

Надвечір третього дня сяк-так до її будинку дошкандибав Гор у компанії Матильди. Виглядав він погано, як людина в розпалі руйнівної хвороби. Але за словами матері, категорично відмовився сидіти вдома. Отже, всі були у зборі.

Матильда за власним рецептом зварила заспокійливий відвар мега-сильної дії, яким і напоїли Свирянку і вона, нарешті, міцно заснула, лише іноді уві сні схлипувала і стогнала.

Зібравшись на раду в кухні за чарочкою біленької, женихи та відьма-Матильда ​​обговорювали подію.

-У голові не вкладається, як вогневик міг згоріти? – промовив Гор. Йому було важко, він сидів, нависнувши над столом, але йти не збирався.

-Ти сам як, тату? - з тривогою запитав мер, - Ніби наполовину всох.

-Та нормально, минеться, - відмахнувся він, - Вірус, мабуть.

-Шмірус! - фиркнула відьма, - Ти і в дитинстві вірусами не хворів.

-Може до лікарні?

-Не хочу, відчепись, - відмахнувся лісник, - не з мого приводу зібралися. Що тут сталося? Ну маячня ж, згорілий вогневик!

-Теоретично, так, - погодився сусід, - якби на власні очі не бачив, не повірив…

-Ще раз розкажіть детальніше, - попросив Мітя, - а то й справді, дивна історія.

-Скажи, Мітяй, смішно? - посміхнувся Гор, - Це, як водяник, що потонув?

-Або повітряник, що задихнувся? - запитав Микита.

-Чи похований живцем лісник? Чи чим ви там, лісники, володієте? – поцікавився Антон.

-Угу, типу того.

-Згоден з Гором. З чого ви взяли, що він помер? Втік, зрозумівши, що доведеться сказати правду!

-Просто вас двох там не було! - похитав головою дільничний, - Це... просто зрозуміло, що смерть, от і все...

-Так, тату. Він зі Стьопою поглядом попрощався. А коли на нас подивився... стільки всього було сказано мовчки, - і Микита розвів руками, наче не міг підібрати потрібних слів.

Матильда затиснула рота рукою і беззвучно заплакала.

-А може він... Фенікс? За кілька днів воскресне оновленим? - Знову припустив водяник, - я ту воду двічі пив, живий, як бачите.

-А чо це ти її пив? – підвівся лісник.

-І я двічі пив і навіть видужав, - перебив його Антон, - чому вода саме на нього подіяла смертоносно?

-Гадський вогневик, навіть здохнути не зміг нормально, щоб головного болю не завдати, та не реви ти, мамо, - підвищив голос Гор, розтираючи лоба. Матильда схопилася з місця і втекла до ванної.

-Не кричи на бабусю. Вона з ним дружила у молодості! - Заступився Микита, - переживає...

-Було б про кого! Ви попіл над річкою не розвіяли? Святою водою не збризнули? Ще воскресне!

-Добрий ти! – хмикнув Антон.

Ось так, ні до чого до ладу не домовившись, наречені вирішили залишитися у Стьопки. Піти в такий момент ніхто не наважився. Чоловіки зайняли порожні кімнати, а Матильда ​​пішла відпочивати до спальні Степанії, в якій вже прибрали всі сліди трагічного випадку. Біля Стьопки залишився чергувати сусід.

Стьопка прийшла до тями серед ночі. І те, що підняло її на ноги, було чимось сильним, набагато сильнішим за її біль. Вона сіла на ліжку і озирнулася. У світлі приглушеного нічника розгледіла Петра Ілліча, що задрімав у кріслі, і рикоя біля своїх ніг, що згорнувся калачиком. Той одразу нагострив вушка, варто було їй ворухнутися. Вона простягла долоню, погладила його мордочку і тихенько сповзла з кушетки. Так само тихенько вийшла за двері та прокралася до ванної. Вмилася, довго терла обличчя і пішла до вхідних дверей. Рикой беззвучно слідував за нею. Відчинила двері і прошепотіла в темряву: «Заходь...»

Ведмедик, незважаючи на свій значний розмір, увійшов тихо. Стьопка обняла його за шию, ставши навшпиньки. Зарилась носом у хутро і відчула, як жах злегка розслабив свої пазурі. Наче саме його не вистачало, щоб стало трохи легше. Ведмідь обійняв її  лапами незграбно, зігріваючи, закриваючи від морозного повітря, що приникав крізь відчинені двері. Вони постояли так якийсь час, а потім Стьопка потягла його за собою.

-Єгорич, запали камін, будь ласка… - попросила пошепки, - мені треба бачити вогонь.