Глава 5

«Від нікчемних справ найсерйозніші наслідки»

-Антоне, дякую тобі, - сказала Степанія Грізному, коли вони їхали назад, - те, що ти зробив, це так чудово, повір, я ціную…

-Не варто подяки, Амазонко! Це лише спа-процедури, - відповів з посмішкою.

-Варто. Це побачення, адже воно для мене було, щоб я відпочила, розвантажила голову, відчула себе красивою. Думаєш, не розумію? Це називається турбота. І я знаю, що це дорого коштує. Я не про гроші зараз.

-Тоді будь ласка, я щасливий, що ти відпочила! - він прибрав руку з керма і стис її долоню.

-У тебе є план? – змінив тему, бо до будинку залишилося вже недалеко. На вулиці було темно, сонце, що сходило, ліниво висунуло маківку, але поки не поспішало осяяти горизонт своєю присутністю, - чи ти просто накинешся на вогневика з поцілунками прямо з порога?

-Ні, звичайно! Він же не дурень, не купиться, знає, як я до нього ставлюся. Планую розіграти невелику виставу. Лукерія допоможе.

-Яку відведеш нам роль?

-Я ось, що подумала. Якщо все-таки Микола мені не наречений, то й пристрасті у нього до мене нема. Гадаю, я йому взагалі не подобаюсь.

-Ну, так. Я не вірю, що він, як чернець терпів стільки років, не смів торкнутися, поки ти вважалася його дружиною.

-Угу... - чомусь це було неприємно чути. Стьопка не любила Миколу, але боляче знати, що чоловік, з яким ділила ліжко не один рік, просто використовував тебе у своїх цілях, - Отже, спочатку я подумала, що ти з Микитою просто не допустите, щоб після «водяного поцілунку» трапилося щось непоправне… ну, ти розумієш про що я. А тепер, схиляюся до думки, що його, можливо, доведеться напоїти силою, якщо мій план спокуси не спрацює. Спроба всього одна, якщо цього разу не вийде, він нас більше до себе не підпустить.

-К-хм... треба впоратись. Може, покликати інших? Ти не думай, я не трушу, але оцінюю сили супротивника об'єктивно. А твій вогневик здається не простим.

-Мітя поїхав. Гор хворий…

-Покличемо ще сусіда та мента, не проти? Учотирьох і вогневика легше бити, - переінакшив відому приказку.

-Не проти... тільки вже часу обмаль, треба було раніше домовлятися...

-Це залиш мені, я поговорю з ними.

-Дякую, Антош.

Микола приїхав вчасно. На годиннику було майже дев'ять, коли він ступив на ганок того самого Будинку. Але не встиг він занести кулак, щоб постукати у двері, як вони відчинилися.

Хазяйка не зустріла його на порозі, але до вух долинув голос охоронниці:

-Фуф, прибув, нарешті!

-Сумувала, кльоцниця? – хмикнув він.

-Почуттями не палаю, нове зі старими латками не поважаю! Але, не мені вирішувати…- фиркнула у відповідь Лукерія.

-Яка мудрість!

-З господаркою біда! - перебила його охоронниця, - ти вчасно!

-А що таке? – стривожився чоловік, знімаючи взуття та верхній одяг. Шкірою відчув чиюсь мовчазно-набридливу присутність, але відмахнувся, поспішивши всередину.

-Плела вона, голова бідова! Душі з'єднувала цілу нічку! Ось, тепер відкат!

-Хм... - вогневик різко загальмував, не очікуючи почути таке. Що завгодно, але не це!

-А я присікала, казала, що накотить, не відвертися! Так, не слухала, хибномудра! - бубоніла Лукерія не замовкаючи, - Молодь нині пішла, більше нашого знають!

-Твою ж, та через копита! - промовив Микола, - І... що тепер з нею робити?

-Як що, мозок струси! Чоловіка їй треба!

-Здуріла, кльоцниця?! - прийшов до тями вогневик, хитнувши головою, - Забула про правила?

-Ой, упросом тебе прошу, у святого тільки не грай! Чи не знаєш, як гарячку дівочу загасити, та по-швидкому?

-Хто, я?

-Ні, лихо однооке!

-Язика б тобі вирвати, баба чорнорота! - розсердився вогневик, - Де... вона?

-У опочивальні, ясна річ. То рюмсає, то червоніє. Ти, часом не сиволап, упораєшся? Може кого іншого прикликати? Сусід недалеко живе, не моргнеш, як…

-Стули клешню!

-А що таке? Він і не старий і дуже охочий! - продовжувала задирати вогневика охоронниця, -  З радістю мужик примчить, поки ти свої забобони будеш розповідати...

-От лоха! - видихнув Микола, - Куди йти? Веди мовчки!

-От і добре, важливе діло роби сміливо! Звертай, та не туди, а сюди! А тепер по сходах.

-Розберуся, а ви тут залишайтеся!

-Ти чого дикий такий? Хіба то соромно? - здавалося, навіть Лукерія здивувалася, - Цнотливий, чи що...

Що дивно, вогневик змовчав, лише сильніше стиснув кулаки, коли піднімався вгору сходами.