Глава 3

«Поживеш - побачиш, почекаєш – почуєш»

Залишок ночі закохані провели тримаючись за руки і дивлячись на рожеве небо. На Поляну Стьопка йти не захотіла, тож Мітя провів її до будинку, знову для переміщення скориставшись старим колодязем. Вона міцно притулилася до його грудей на прощання і запитала:

-З тобою ж нічого не трапиться, правда? Там, куди ти вирушаєш, безпечно?

-Для мене - абсолютно! - водяник поцілував її в губи, посміхнувся і нагадав, - Якщо що, ти знаєш, як мене покликати.

-Так, я пам'ятаю…

-Ну що ти, Руденька, не плач! - він витер сльози з її щік великими пальцями, - Ми не на все життя розлучаємося...

-Я не хочу розлучатися з тобою ані на мить.

-Я теж, Панні, я теж…

Будиночок зустрів галасливо. Охоронці раділи, підлога тремтіла, Кропивка не перестаючи гладила по обличчю та волоссю. Лукерія на стіл накрила, лагідно примовляючи:

-Господиня наша повернулася, рідненька...

-Дуже перелякали ви нас, панночко, - нарік Єгорич, коли загальне захоплення вщухло.

-Вибачте, мої хороші, вийшло випадково.

-То що трапилося, га?

І тільки-но Стьопка відкрила рота, щоб розповісти про свої пригоди, пролунав стукіт. Ґрунтовний такий, ніби хтось двері вибивав.

-О-о, жоніхи завітали!

-Це добре, не доведеться по сто разів повторювати! Лукеріє, ти відкрий, будь добра, скажи нехай у кухню йдуть, чаю запропонуй, поїсти що-небудь, а я миттю переодягнуся.

-Зробимо... Біжи-біжи, а то від тебе водяником за версту пре... Хі-хі...

-І нічого не пре! - обурилася Стьопка, принюхуючись, - я у душ ходила.

-А одяг його?!

-Ось тому і хочу переодягнутися!

Коли Стьопка, переодягнувшись у домашню сукню-сорочку та легінси, спустилася вниз, на неї чекали четверо: Микита, Славік, Антон і Петро. З появою господині вони схопилися на ноги і витріщилися на неї.

Багато чого можна було прочитати у їхніх очах. Тривогу, страх, радість, смуток, перемішані у вінегрет почуттів, який змушував їх стояти на місці, тоді як кожному хотілося схопити її у оберемок, віднести туди, де нікого крім них не буде, обійняти, лаяти, накричати, ну, а потім, сказати найголовніше...

Жінка проковтнула хвилювання, прочитавши це все на їхніх обличчях.

-Привіт, хлопчики... - сказала тихенько.

Микита першим впорався з собою і став виглядати, як завжди, лише підібгані губи видавали похмурий настрій. Славік дивився жадібно, ніби рік її не бачив, Антон посміхався одними очима, а на обличчі Петра світилося непідробне щастя та полегшення. Він першим кинувся їй на зустріч, міцно притиснувши до грудей і видав:

-Стьопушко, люба, не лякай нас так більше - ніколи!

-Гей, відійди, служивий! Моя черга, - Грізний опинився поруч і потягнув жінку до себе, але Петро не заперечував. Випустив її з обіймів і відступив на крок, - Амазонко, - шепнув на вухо Антон, - будь що тобі пробачу, тільки ти живи, будь ласка!

-Так, Штєфо, це жорстоко, ми вже почали думати, що ти…– невідомим чином Стьопка опинилась притисненою до грудей дільничного, а потім майже відразу ж у обіймах Микити. Микита нічого не сказав. Лише глибоко вдихнув запах її волосся та відпустив.

Вони, не сварячись між собою, тримаючи емоції під контролем, дозволили один одному отримати краплю її уваги, нехай всього на кілька миттєвостей притиснувши до серця. Навряд чи все пройшло б так мирно, якби з ними було Гор, подумалося господині будинку.

На неї наринув гострий докор сумління. І ще щось, нове, незнайоме, хвилююче, подряпало душу. Хоч і не винна вона була в тому, що сталося, все одно стало соромно, що такі добрі чоловіки хвилювалися за неї. А так само за те, що вона, на жаль, вже обрала іншого.

-Х-хлопчики, - почала вона вибачливим тоном, - я не навмисне, чесно! Я все розповім!

Розповідь вийшла довгою. Коли Свирянка розповіла про видіння, що обрушилося на неї у будинку сусіда, Петро та В'ячеслав обмінялися поглядами, а Антон присвиснув.

-Так-так-так, - сказав він, - твій колишній дарма очорнив діда Дмитра, виявляється, той не винен у самогубстві дружини!

Стьопка здивувалася, що Антон запам'ятав, що про інших того дня розповів вогневик. Їй здалося, він був занадто вражений тим, що дізнався про себе та доньку і інше пропустив повз вуха. А ні, Антон Грізний був не з тих, хто щось упускає з уваги. І ця риса в ньому їй, безперечно, подобалася.

-Стривайте, це ще не все. Зараз ще щось цікаве додам! - але договорити їй не дав гучний протяжний «мя-я-я-я-у-у-у!» з двору, - Фіч! - вигукнула вона і кинулася у передпокій.