Глава 1

«Поки серце не заболить, очі не заплачуть»

Не встигла Степанія зрозуміти, що відбувається, та як слід злякатися, коли відчула тверду підлогу під ногами. Коліна підігнулися, проте встояла. З калатаючим серцем, озирнулася і вкрай здивувалася, впізнавши спальню Міті. Сам водяник знайшовся на підлозі у позі ембріону, видаючи здавлені стогони.

-Мітю! - скрикнула вона, падаючи поруч, забувши про свою наготу, - Мітенько, рідний мій, що з тобою?

Чоловік був оголений майже так само, як і вона, лише стегна приховували вузькі плавки. По його тілу, розповзаючись швидко, у прямому сенсі на очах, «росли» пухирі, як від опіків. Вони одразу лопали, стікаючи прозорою рідиною. Шкіра посіріла, набуваючи землистий відтінку. Стьопка застигла з простягнутими руками, так і не посмівши торкнутися.

-Мати Василева... - видихнула, відчувши, як чергова хвиля жаху стиснула голосові зв'язки, - ні, ні, Мітю... - схлипнула, зрозумівши, що трапилося щось по-справжньому погане. Страх паралізував руки, ноги та навіть розум. Якийсь час вона тупо дивилася на нього, а по щоках котилися сльози.

Але потім відмерла, схопилася на ноги, озираючись на всі боки, намагаючись відшукати поглядом хоч щось, що підказало б як йому допомогти. Що робити з опіками вона не знала. Хіба що змастити пантенолом і терміново дзвонити у швидку. Та пантенола в неї не було, а про те, як викликати швидку в сородичний світ і думати не було чого. Покликати Матильду? Теж не варіант, як? Вода! Їй потрібна вода із джерела на Поляні. Але знову ж таки, як туди потрапити?

З відчаєм знову впала на коліна, схилившись над коханим. Страх за нього стрілою пронизав серце, завдаючи муки сильніше фізичних.

Йому було боляче! Дуже боляче! Мітя слабо стогнав, перебуваючи на межі свідомості та непритомності і не ворушився.

-Мітю, скажи, одне слово всього, як допомогти, що зробити? - вигукнула, боячись торкнутися, щоб не завдати зайвого болю. Мітя не відповів. У полоні нелюдської муки йому було не до слів.

І тут, з її мокрого волосся впали кілька крапель на його передпліччя. У місці, де вони торкнулися пухирів, шкіра заіскрилася, увібравши їх, наче губка. Степанія з відкритим ротом дивилася на це диво, не вірячи в те, що бачить. Одна річ знати, що вода в джерелі цілюща, а інша, бачити, як вона діє, на власні очі. На клаптику тіла, розміром у кілька квадратних сантиметрів пухирі зникли, як і не бувало.

«Вода! Водичка! Ура! Значить, і так її можна винести, не тільки в роті!» Стьопка підбігла до ліжка, біля якого на тумбочці стояла чашка. Прямо на підлогу виплеснула холодний чай і схилившись над Мітьою, стала незграбно викручувати воду з волосся в чашку. Руки не слухалися, тремтіли і половина води капала повз, потрапляючи прямо на чоловіка.

Їй вдалося видавити з третину чашки води, чому вона зраділа, як дитина. Це, мабуть, кілька ковтків буде! Як могла дбайливо перевернула водяника на спину, піднесла кухоль до губ. Він застогнав і сіпнувся.

-Мітю, коханий, будь ласка, випий, ковточок всього, благаю тебе, давай, мій гарний, давай!

Він розтулив губи, ніби почув її благання і вода, затекла до рота, побігла по підборідді, потрапила на груди. Коли він насилу ковтнув, вона дбайливо поклала його голову собі не коліна і стала акуратно витирати обличчя мокрими пасмами. Сльози котилися по щоках, губи тремтіли, а серце билося в шаленому темпі.

-Будь ласка, водичка, допоможи... Допоможи йому, дуже тебе прошу, благаю! Мітенько, Мітенько, що ж це ти, як так сталося? - схлипувала, зриваючись на шепіт. Викручувала залишки вологи на його груди, шию, руки, розтирала, куди могла дістати. Пухирі потроху зникали.

Побачивши успіх, Стьопка здерла подушку з ліжка, підклала водянику під голову, і зігнувшись над ним, осатаніло віджимала волосся, намагаючись розмазати по всьому тілу. «Як же добре, що волосся відросло після стрижки, інакше в них нічого б не втрималося!»

Коли викрутила все, до останньої краплі, стала просто водити мокрим волоссям по ногах, руках, животі, з шаленою радістю відзначаючи, як рани, що лопнули, гояться, покриваючись рожевою шкірою.

Потім сіла на підлогу, схрестивши ноги і почала чекати, не знаючи, що ще можна зробити. Минали секунди, хвилини, сплітаючись у ком нервозності. Схвильована жінка не помічала нічого довкола, ні власної оголеності, ні того, що змерзла, дивлячись на нього на всі очі, до страху боячись, що не прокинеться.

Мітя прийшов до тями. Спершу зробив різкий вдих, втягнувши повітря зі свистом і розімкнув свої неймовірні сині очі.

-Господи, дякую тобі, живий! - прошепотіла вона і знову заплакала, вже від полегшення.

-Панні! - водяник різко сів, дивлячись на неї дивним поглядом. Через сльози вона не могла зрозуміти, чи то щасливим, чи то засмученим, — Жива! Жива! - закричав зовсім несподівано, одним стрибком підскочив на ноги, стиснув її плечі і потяг за собою. Стьопка піднялася і впала йому на груди, ридаючи вже у голос, чіпляючись руками за шию, гладячи по обличчю, бажаючи розчинитися в ньому, втертися йому під шкіру, щоб до кінця переконатися, що живий, неушкоджений.