Глава 16

«Кров – не вода, серце – не камінь»

Степанія лежала на чомусь теплому та м'якому. Нудоти не відчувала, самопочуття, начебто, було нормальне. Вона полежала ще трохи, прислухаючись до себе, ворухнула руками, ногами, і лише потім розплющила очі.

Щоб відразу їх заплющити!

Розплющила.

Заплющила. «Блін, що, знову?! Де я?!"

Те, що навколишнє не може бути кімнатою Петра, зрозуміла одразу. Будинок був якийсь… старовинний. Дерев'яні стіни, віконниці на вікнах, через які пробивалися промінчики світла, допотопні меблі.

Тут Степанія, точніше тіло, в якому вона прийшла до тями, потяглося і сіло на ліжку. Жінка побачила рукави білої нічної сорочки, коли самовільно змахнулися руки, скручуючи волосся у вузол на потилиці. По відчуттям, волосся було кучерявим і дуже довгим.

«Вона» встала, підійшла до вікна легкою, танцюючою ходою, відчинила віконниці, впустивши до кімнати ранкове сонце. На душі було легко й хвилююче, у грудях дзвеніло від радісного передчуття, так, коли з хвилини на хвилину чекаєш на когось, дуже дорогого. Навіть кінчики пальців тремтіли від емоцій. Повернулась навколо себе, через голову стягнула сорочку і, залишившись без одягу, підійшла до скрині. Піднявши кришку, довго копалася у пошуках потрібної сукні, а коли витягла її, широко посміхнулася. Його улюблена, до п'ят, яскраво-блакитна.

Одягалася повільно, думаючи про нього, мріючи щомиті. Про те, як він зніматиме з неї одяг, дублюючи кожен дотик поцілунками. Щоки зашарілися і між ніг приємно потягнуло. Як давно вони не бачилися…

Проте, сьогодні кінець розлуці! Вона більше не відпустить його так надовго!

В голові у Стьопки вихором роїлися чужі думки, заважаючи сконцентруватися на своїх. Де вона? Куди потрапила? І, найголовніше, як повернутися назад?!

А господиня тіла тим часом пурхала метеликом, застилаючи широке дерев'яне ліжко хутряним покривалом. «Не свої» думки про те, як краще приготувати до його приходу і що потрібно  встигнути, поки прокинуться діти, постійно збивали з пантелику.

«Гадство, та де ж це я? Навіть по боках подивитися не вдається!» Але це була остання нормальна думка Стьопки, а потім її геть-чисто витіснили чужі думки та почуття.

Все ще перебуваючи у схильному до ліжка положенні, відчула «удар» шаленої хтивості! Це було несподівано та сильно! Просто з того ні з нього! Тіло зайнялося так, ніби його розділи і приголубили сотні рук одночасно.

Ноги підігнулися і вона впала б, але сильні руки підхопили під живіт та втримали. "Він прийшов! Він вдома!»

Стьопка ледь не захлинулася у хвилях чужого кохання і сама перейнялася радістю та шаленим щастям. Серце заболіло від почуттів, постійно стискаючись і завдаючи солодко-гіркої муки.

Тверді чоловічі руки повільно тягнуть на себе і притискають до широких грудей. Жінка ковтає ротом повітря, відкинувши назад голову і заплющивши очі, бо його долоні усюди! Вони шалено притискають до себе, гладять, даруючи задоволення і безкрайнє щастя, що заповнює до країв.

Це було схоже на хворобу! Її бив озноб, чергуючись з опіками у тому місці, де особливо гостро хотілося його дотиків. Хотілося кричати, але сухе горло видавало лише глухі стогони.

Руки тримали міцно, не даючи обернутися, хоча вона відчайдушно хотіла поцілувати його в губи. Вона так довго жила без них, що  не просто хотіла - це було необхідно!

Жінка схлипнула, зробивши ще одну спробу розвернутися обличчям, але тут він прошепотів на вухо якимось віддалено знайомим Стьопці голосом:

-Дай насолодитися кохана, дай насолодитися!

Кохання з бажанням – отруйний коктейль! Вже немає сил усвідомити, що сильніше, любов до нього чи пристрасть? Ясно одне – без нього не життя!

Та вона більше і не думала про це! Зараз, ні. Більше, ні! Любов до нього – це потреба! Як вода! Без нього немає нічого! Порожньо! Він це все! Центр її існування!

Поки його кохання з нею – вона живе, дихає, ходить цією землею. Тяга до нього це завжди боляче, тому вона тремтить, чекаючи, коли він звільнить її. Зітре, витіснить біль, заповнить собою, зіллється з нею. Одне на двох серце, одне тіло, загальний організм.

Від таких сильних відчуттів Степанії хотілося завити звіром, рвонутись і залишити чуже тіло! Вона не хоче все це відчувати, це неможливо трепетно ​​і, водночас,  жахливо! Вона б'ється в цій клітці з чужого тіла, відчайдушно бажаючи її покинути, але нічого не виходить… тому доводиться переживати все це одночасно з невідомою жінкою.

Гарячі губи на шиї цілують так, наче вона найцінніша річ у всіх світах. Це невимовно солодко, аж сльози течуть по щоках. Кожна його ласка, поцілунок чи дотик – дар!

Тіло починає тремтіти, здається, зараз розлетиться на сотні уламків, хоча це тільки початок! Як знести все?