Глава 15

«Де хотіння, там і вміння»

Петро Ілліч постукав у двері по-воєнному вчасно, о дев'ятій ранку. До того моменту Свирянка встигла впорядкувати себе, поснідати і, навіть, зателефонувати батькам та подругам, чим їх достатньо здивувала. Де Стьопка, а де дев’ята ранку?

Телефон Міті все ще знаходився поза зоною. Це засмучувало. «Ну де ж ти, Мітю?»

Вона погортала книгу Миколи, ознайомилася ще з десятком різних злих і добрих духів і зовсім заплуталася в них. «Та у столичному зоопарку тварин менше, ніж цієї нечисті! Уф, як їх усіх запам'ятати?» Найдовше вивчала картинку хапуна, вчитувалася в опис, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку, чого він, власне, міг до неї причепитись.

Рикой, наївшись жирної сметанки, заснув біля печі, Лукерія та Єгорич від чогось мовчали увесь ранок, а Стьопка й рада була, що її не чіпають і цілком віддалася здобуттю знань.

-Доброго ранку! - з радісною посмішкою зустріла гостя, бо той прийшов з оберемком білих троянд, - Дякую, ну що ти, Петре, не варто...

-Стьопушко, як можна! Перше побачення, дуже варто! - жартівливо обурився сусід, - Ось це лежало біля порога, -  він простяг їй шнурок з колбочкою, - не втрачала?

-Так-так, втрачала! – «Напевно Гор випустив у бійці з моїм ведмедиком, - вирішила вона, - добре, що все-таки приніс, без зілля мені не можна!» - Проходь, будь ласка, кави хочеш?

-Дякую, не відмовлюся!

-Ти снідав? - вони сіли за масивний кухонний стіл один навпроти одного, - Можу пригостити варениками з сиром, смачні!

-Спасибі, Стьопушко, я снідав! - посміхнувся вояка, - Дозволиш, я привітаю твоїх?

-Привітаєш? – не зрозуміла жінка.

-Так, доможилів твоїх.

-Охоронників? А що, свято якесь?

-Ти не знаєш? Михайлів день сьогодні! - сказав сусід і поставив на стіл великий пакет з супермаркету, - В цей день принято дарувати подарунки своїм доможилам, профсвято, так би мовити!

-Ні, я не знала ... - розгубилася Свирянка, - звідки? – і навіть ніяково їй стало, «Ось чому Лукерія та Єгорич були мовчазними, образилися, що не привітала!»

-Лукеріє, якщо я правильно пам'ятаю ім’я, - промовив кудись у бік печі Петро Ілліч, - це вам! - він виклав на стіл відріз червоної блискучої тканини - На нову сукню або там… спідницю! Єгорич, а це – вам! – на столі з’явилась невелика пластикова валізка з інструментами. Стьопка навіть рота відкрила з подиву, від таких ґрунтовних дарів, а сусід усе продовжував, - Ведогоню, вибачте не знаю його імені, передайте від мене цю сокиру, мені її дуже давно подарував один товариш, стверджуючи, що вона колись належала індіанському вождю... - Петро Ілліч розгорнув шматок мішковини, та дістав справжнісінький томагавк, з розписною рукояттю, прикрашений пір'ям, різнокольоровими намистинами і шкіряним шнуром, - лезо я змінив, замовивши аналог попереднього, а ось рукоять та сама, міцна ще! - військовий підняв зброю, хвацько підкинув у повітря і зловив у польоті за рукоятку, - Чудова метальна зброя!

Степанія аж рота долонею прикрила, не моргаючи дивлячись, як Петро Ілліч преобразився, молодший став, чи що. Його права рука, що зловила зброю, виявляється, бугрилася м'язами, які промальовувалися крізь простий сірий светр. «Чому я ніколи до нього не придивлялася? А він гарний…» Сусід, зловивши її погляд, широко посміхнувся, підморгнув і продовжив:

-Для дворової у мене теплий подарунок, зима все-таки на носі! - вийняв з пакета пухову хустку, молочно-білого кольору, - Сподіваюся сподобається... Ну і, баннику, ось, передайте, будь ласка, від мене... - останнім подарунком виявився звичайний дерев'яний ківш, - між іншим, вирізав особисто!

Ох, що почалося, коли сусід замовк! Хата затремтіла, повітря перетворилося на вихор, дари на столі розчинилися, наче їх і не бувало, а зі стелі, як завжди, пил посипався.

-Дякуємо! - прогули дружно Лукерія і Єгорич, - Що, насправді, нам гостинці?!

-Справді, вам! - радісно відповів Петро, ​​- Свято, як-не-як!

-Дякую... - тремтячим голосом повторила кльоцниця, - Конопатка, Крапивка і Єрошка поклони шлють, дуже сподобалися дарунки, дуже!

-Будь ласка,  щасливий, що вдалося догодити!

-А то як же, нам, мабуть, років сто, як гостинців не перепадало! - сказала охоронниця ображено, - Хоч служимо чесно, обов'язок виконуємо, не гребуємо чорною роботою!

Стьопка нарешті відмерла, зрозумівши, що останній камінь в її город.

-Дорогі мої, то звідки мені було знати? - покаялася вона винувато, - Чому самі не сказали? Я б вам теж щось приготувала!

-Не годиться на дари напрошуватися, - фиркнула Лукерія, - що ми, потатуї якісь?

-Навіщо ти так, адже я не зі зла, а через незнання!

-Тільки мухоблуди гостинці у господарів клянчать, - продовжувала ображатись кльоцниця.

-Годі тобі, - осадив її Єгорич, - насупилась зранку, наче бусурман! Сказано, не знали панночко, про Михайлів день!