Глава 7

«На плані, як на органі, а на ділі, як на аркані»

Мітя наздогнав Стьопку на порозі. Схопив за талію і притис спиною до себе.

-Стій, Руденька! – ласкаво прошепотів на вухо.

-М-мітю, - заплакала жінка, - як же я могла, він маленький зовсім був...

-Я розумію, але ти не плач, ми його знайдемо! Зараз Гор заспокоїться і почує його запах!

-Гадаєш?

-Кошак з його лісу. Він його за секунду знайде! - водяник ласкаво шепотів на вухо, погладжуючи шию, тим часом пильно дивлячись на всі боки, помічаючи кожну деталь. Прохід біля хвіртки, що вела надвір, теж затягло чорною хмарою. «Як вогневик пройшов непомітно? Коли Гор кидав їх у різні боки, вони верещали як різані, а тут навіть не пікнули… Або він інакше переміщається…» А вголос додав:

-У мене ідея є щодо «смердюків», послухаєш? – Степанія в його обіймах заспокоїлася, розслабилась. Водяник підхопив її за талію, спустившись з порога, подалі від паркану, намагаючись пройти непомітно, але марно. Їх побачили.

-Домовитка! - вигукнув один з "смердюків" неприємним писклявим голосом, - безмужатниця! Скажіть Никифору!

-Та бачив він її, велів поки не чіпати! – відповіли йому.

-О, Боже, вони про мене говорять... - Стьопка розгорнулася в обіймах, сховавши обличчя у водяника на грудях. Мітя практично ніс її, відводячи подалі.

-Не бійся, Руденька, до тебе їм не дістатися! - заспокоював він її, очима обмацуючи контури двору, але довкола все було чисто. Конопатка свою справу виконував справно. Коли вони підійшли до старої криниці, він відірвав Свирянку від себе і зазирнувши в очі спитав:

-Ти мені віриш?

-Звичайно, Мітенько! - Стьопка витерла мокрі очі і навіть слабо посміхнулася, - тобі, більш ніж будь-кому!

-Дякую! — Мітя щасливо посміхнувся, — маю ідею, але не хочу озвучувати тут. Підеш зі мною? Це не на довго.

-Піду, а куди?

Мітя поглядом показав на колодязь.

-Тільки скомандуй охоронцям дому нікому не говорити!

-Єгорич, ти мене чуєш? – зашепотіла Стьопка.

-Чую, панночко! – обізвався охоронець.

-Ми відлучимося на хвилинку, я не хочу, щоб про це хтось знав. Добре?

-Я – могила, панночко!

-Дякую!

Мітя швидко зняв кришку з криниці, обійняв Степанію та стрибнув.

Вони виринули в річці під пристанню біля самісінького будинку олігарха. Через півтемряву Стьопка спершу нічого не розібрала.

-Де ми? -спитала, озираючись на всі боки.

-Біля маєтку Антона, - пошепки відповів Мітя, притискаючи її до своїх грудей.

-А чому ми у воді, а я не мокра? - Стьопка повільно вийняла з води долоню, здивовано дивлячись на свій абсолютно сухий светр.

-Тому що я не хочу, щоб ти була мокра, тс-с-с! Дивись!

Спершу Степанія нічого не бачила, але Мітя показав пальцем, де вдалині, по той бік річки, виднілася її хата, оточена чорним туманом. Туман почав сіріти прямо на очах.

-Що це? Вони йдуть геть?

-Незабаром стемніє. А Лукерія твоя казала, що людина в двоєдушнику засинає з приходом ночі.

-А, то вони йдуть спати?

-Гадаю, зараз має відбутися зміна варти, адже сутностям треба помінятися!

-Точно, Мітю, ти геній! - Стьопка вивернулася і цмокнула чоловіка в щоку, - а ми простежимо за ними, так?

-Так, але мені здається, вони всі сюди прийдуть!

Очікування було недовгим. Хвилин п’ятнадцять вистачило натовпу чоловіків у чорних костюмах, щоб дістатися до маєтку.

-Фу, який сморід! - скривилася Стьопка, коли ті увійшли на подвір'я, - тільки ми його чуємо?

-Так.

-А де решта людей? Садівники, покоївки, кухар?

-Не знаю, Панні, може прогнали, коли Антон захворів... Тс-с-с, почують, у них же слух звіриний!

-Мовчу! — Стьопка замовкла, хоча дуже хотілося глянути назовні і подивитися, що відбувається. Запах розвіявся, від чого вона зробила висновок, що «смердюки» увійшли до будинку.

Поки їх не було, стемніло остаточно. Стьопка почала втрачати терпіння, коли почула, як відчинилися двері і... зацокали копита. Запах гною став нестерпним, огорнувши все довкола. Він був таким насиченим, щільним, занадто сильно відчутним, ніби сидиш у гнійний ямі. Свирянка натягла на ніс воріт светра, стримуючи кашель і заплющила очі, бо різало навіть у вічі. Цокіт копит став гучнішим, таким, ніби повз них, по плитці, побіг табун овець. Або кіз…

-Вони пішли! - сказав Мітя, коли за «табуном» зачинилися ворота, - дивись, біжать!

-Де? - запитала Стьопка вдивляючись у напівтемряву, - ага, точно... Гай, подивимося?