Глава 1

«Не затримуй того, що йде, не проганяй того, що прийшов»

-Ховайся, хто може! - заволала, як різана, Лукерія, - вогневик завітав! Вражину до хати пустили!

-Микола? – здивувалась Степанія, бо їй здалося, що вона почула голос колишнього громадянського чоловіка.

-Мечислав? - безпорадно простогнала Матильда та… зомліла.

-Мечислав?! - вигукнула Степанія, схопившись на ноги і розсуваючи гостей.

-Вогневик, бережіться! Караул! - репетувала скаженим голосом охоронниця.

-Та вгамуйся ти, шалена! Вуха стигнуть! Гнати його, панночко? – грізно пробасив Єгорич.

-Та тихо ви! - гаркнула Стьопка, від чого всі шість наречених подивилися на неї здивовано. Вона нарешті спромоглася розштовхати чоловіків, що стояли стовпами, влаштувавши навколо неї живий щит.

 Біля входу у вітальню, спершись на одвірок, справді стояв Миколай! Той самий, колишній чоловік.

-Ти що тут робиш? - здивувалася Степанія.

-Ти його знаєш? – гаркнув Гор, миттю опинившись поряд.

-Це мій колишній чоловік… - розгублено промовила господиня.

-Вогневик твій колишній чоловік? – Мітя матеріалізувався немов із-під землі, знову прикривши її своїм тілом.

-Та ні! - відповіла вона, подивившись на спину Міті, - він звичайний...

-Ах-ха-ха, як злякалися, лусну від гордості! – насмішкувато простяг Микола, спочатку полоснувши по всіх уважним поглядом, а потім схрестивши руки на грудях, - охоронних амулетів на неї начіпляли, наче на новорічну ялинку! Ой, не можу! – він, відкинувши голову назад зареготав, - від кого захищаєте?

-Тебе викинути, чи добром підеш? - Гор зробив крок назустріч Миколі, Мітя настирливо стояв стіною, а решта наречених, знов оточили іменинницю.

-Батьку, остигни! – якимсь чужим голосом сказав Микита, - його будинок впустив, він не бреше, - один мер досі сидів на дивані і був біліший за крейду.

-Ой, точно, - прошепотіла Лукерія, - наречений, останній! Що це я, зі страху засліпла?

-Нічого не розумію! Мітя, та пропусти ти мене! - Мітя не відреагував, - Міть… адже я кажу, що знаю його, - Степанія трясла водяника за рукав, намагаючись зрушити з місця.

-Він вогневик, Панні, він небезпечний! – відповів водяник і навіть не поворухнувся.

-Не для неї, пацан! - грубо відповів Микола, чим вразив Степанію ще дужче, адже вона знала його як інтелігентного професора, а не грубіяна, - а ти, Берлак, - він повернувся до Гора, - не мечи бісер, ми в одному окопі!

-Звідки ти... - почав Гор, але тут підключився сусід:

-А може по-чоловічому переговоримо? Ходімо на вулицю, нетреба Стьопушку засмучувати!

-Ні-і-і! - закричала Стьопка, - та пустіть ви мене врешті-решт, я не бачу нічого!

Мітя і бровою не повів, зате вона змогла відштовхнути Грізного і підійшла, нарешті, до Миколи.

-Ти що тут робиш? - суворо почала вона і осіклася, придивившись до гостя ближче - це був він… і не він… Начебто та сама людина, з якою вона без особливого кохання прожила купу років, але... Колишній Миколай виглядав старшим за свої роки, у нього було рідке волосся, окуляри на носі, невеличкий живіт. А цей стояв прямо, волосся густе, погляд яструбиний, глузливий, - чи це не ти?

-Я, Нідушко, я! - погляд, звернений на жінку світився теплом, - ти, гадаю, в шоці, але я поясню!

На чоловіків він дивився глузливо і з викликом, а на неї ніжно, а голос став лагідним.

-Господарочко, він, точно, наречений, - прямо на вухо заговорила охоронниця, - тільки вогневик, що дивно...

-Нічого дивного, - відповів Микола, - вогневики не вперше в чоловіках у Домовитки.

-Ти чуєш Лукерію? - Степанія вже не знала чому більше дивуватися, феєричній появі колишнього, його новому вигляду, або тому, що він чує її охоронницю.

-Чую, - Микола відліпився від одвірка і зробив крок уперед, від чого наречені знову оточили Стьопку парканом, - гей, мужики, що не зрозуміло? Я не загроза! – уже обурився він.

-Справді, давайте сядемо на свої місця, - з-за їхніх спин прокричала господиня, - і спокійно поговоримо!

-Батьку, - подав голос Микита, - бабусі води принеси, га?

-Ох, відьма зомліла, зараз підсоблю! - радісно вигукнула Лукерія і зненацька звідкись зверху на Матильду полилася вода. Та застогнала, розплющила очі і сіла на дивані.

-Мамо, ти чого? - Гор сів поруч, підтримуючи жінку. Відьма рукою витерла обличчя, прибрала з очей мокре волосся і подивилася на Миколу.

-Мечислав? - прошепотіла, звертаючись до нового гостя, -це, ти?

-Я, Матильдо! - він підморгнув відьмі, сівши на стілець поруч з диваном, - скільки літ, скільки зим?