Я штовхнула двері, над головою дзеленькнув крихітний дзвоник, сповіщаючи про візит.
Усередині виявилося досить невеличке і вузьке приміщення. Високі полиці з різними товарами тулилися до стін, а навпроти стояв невисокий прилавок зі світлого дерева, за яким сидів сивоволосий чоловік. Почувши дзвоник, він випростався і всміхнувся.
— Доброго дня, панночко…
Усмішка зникла, коли він перевів погляд на Фелікса. Очі розширилися, рот відкрився.
— І вам доброго дня, — я підійшла ближче до прилавка. — Я Лада, нова відьма.
— Т-т-так, я вже зрозумів, — він схилив голову, руки забарабанили по прилавку. — Радий з вами познайомитися, пані відьмо.
Я озирнулася на Фелікса. Кіт сидів біля дверей, вилизував лапу і на мене навіть не дивився. От тобі й помічник.
— Перед тим як я погляну на ваші товари, — я потяглася до вух і зняла крихітні золоті сережки. Поклала їх на прилавок. — Грошей я не маю. Але якщо ви погодитеся, можемо зібрати мені кошик продуктів в обмін на це.
Крамар зблід. Він відступив на крок, замахав руками.
— Та ви що! Я ще винен був пані Естарі. Заберіть, пані відьмо, прошу вас. Обирайте все, що вам треба. Нічого мені не треба платити.
Я закліпала. Озирнулася на Фелікса. Той продовжував ліниво вилизував лапу, наче його це взагалі не стосувалося.
— Але ви були винні їй, а не мені, — я повернулася до чоловіка. — Я б не хотіла, щоб через мене у вас тут…
— Все коштом мого боргу, пані відьмо, — він схилив голову ще нижче. — Цього разу точно. Прошу, обирайте, що вам треба.
Я постояла, покусала губу. Забрала сережки з прилавка, подякувала. Потім повільно пішла вздовж полиць.
Очі розбігалися. Попри невеликий розмір крамнички, продуктів тут вистачало. Я б сказала, що потрапила у магазинчик в якомусь селі. Де є хоч і не все, чого хочеш. Проте все потрібне точно знайдеться, або знайдеться щось таке, чим можна замінити потрібне.
Та наразі треба було мені не так вже і багато. Я взяла мішечок крупи, чимось схожої на гречку. Такий же мішечок картоплі і велику булку хлібу. Постояла, подумала перед великими зеленими яблуками, і вирішила, що це на наступний раз, коли в мене вже будуть гроші. Покусала губу, розвернулася і наштовхнулася на цілу поличку з милом.
Такі великі темні бруски, від яких у повітрі не було і натяку на якийсь запах. Взяла один, постояла, подумала, і схопила другий. Один для себе, інший для речей. Принаймні поки не знайду щось схоже на пральний порошок.
Розвернулася і попрямувала назад до прилавка. Поклала на нього покупки.
— Це, будь ласка.
Крамар звів брови, окидаючи обрані мною речі.
— Ви впевнені? Може, бажаєте сиру чи північних ягід? — поцікавився чоловік, підіймаючи на мене погляд. — Якраз свіжі привезли. Пані Естара полюбляла їх.
— Та ні, дякую, — я похитала головою. — Я поки обживаюся. Давайте поки тільки це. А і… сіль у вас є?
— Так, звісно, — чоловік нахилився під прилавок і витягнув ще один полотняний мішечок розміром з кулак. — Давайте допоможу зібрати… а ви без кошика?
Я тільки рота встигла відкрити і придумати фразу про те, що і так все донесу. Як крамар знову зник під прилавком, щоб за мить поставити на нього невеличкий кошик чорного кольору.
— Ось, тоді це буде подарунок вам, пані відьмо, — мовив він, швидко збираючи продукти у нього. Простягнув мені його і додав з обережною посмішкою: — Вітаємо вас у Старобрамі, пані відьмо.
— Дякую, — я ніяково всміхнулася, забираючи кошик. — А можу я ще і ваше ім’я дізнатися?
— Звісно, — чоловік знову голову нахилив, — я Осберт. Радий з вами познайомитися.
Я кивнула чоловіку, забрала кошик і знову подякувала. Дзвоник дзеленькнув ще раз, і двері зачинилися за спиною.
— Які ще борги перед Естарою? — я наздогнала Фелікса, який вже чимчикував вуличкою у зворотному напрямку.