На шляху до Старобраму
Персіваль ще ширше починав посміхатися, кидаючи косі погляди на похмурого напарника.
— Та годі тобі, — не витримав він, коли ворота вже були прямо перед ними, — це було весело. От скажи, коли тебе востаннє веселила якась відьма?
— Спілкування з відьмами не має тебе веселити, — пробурмотів Андерс, перехоплюючи поводи коня. — Ця щось знає і приховує.
— Якби не ключ на її шиї, я б взагалі вирішив, що вона помічниця потрібної нам відьми, — знизав плечима чоловік. — Та і не виглядає вона, як та, хто буде брехати в обличчя двом інквізиторам.
Андерс гмикнув і покосився на друга.
— Сподобалося дрова рубати?
— Давно цим не займався? — Персіваль потягнувся у сідлі. — Аж дитинство згадалося. Уяви!
І розсміявся. Андерс його у цьому не підтримав. Все ж таки він сюди приїхав не розважатися і точно не розважати якусь новеньку відьму.
Бо якщо вона сказала правду, і відьми на ім’я Естара більше немає, відповіді знайти буде значно складніше. Якщо тій можна було пригрозити церквою і Полум’ям, то новенька, здавалося, взагалі нічого не боялася.
Жодна відьма не буде такою привітною з інквізиторами. Усім їм є що приховувати. А це значить, що або ця ще нічого не встигла накоїти. Або була просто дурним дівчиськом, яке поки не розуміє, в якій небезпеці була вже двічі.
Андерс схилявся до останньої думки, бо це б пояснювало, чому вона так легко погодилася на ще одну розмову.
— То що, які у нас плани на залишок дня? — поцікавився Персіваль, киваючи єдиному вартовому біля брами. І першим в’їхав у місто.
— До мера треба заїхати, — Андерс повернув коня. — Хочу ще раз почути його розповідь про останню дівчину, що зникла. Може, він згадає якусь деталь.
А в це Андерс вже не вірив. Він був впевнений, що вивчив заявку досить уважно, щоб тримати усі деталі справи у голові. Та і до того ж ця заявка мала бути простецькою. Принаймні, так йому здавалося у мить, коли церква дала це завдання.
І чому все так різко ускладнилося?