Глава 4.2

І не прогадала, бо кіт без слів, що вже було дивно, зістрибнув зі стільця і попрямував у бік темного проходу, за каміном, на який я до цього тільки збоку дивилася. Там виявився короткий коридор з двома дверима.

— Цю відкривай, — кіт зупинився біля тієї, що була з правого боку.

Відмахнувшись від павутини, яка зачепилася за моє плече, я знайшла ручку, що хиталася, і відчинила вказані двері.

По той бік опинилася крихітна кімнатка. Темна, хоча це можна було виправити, якщо відшторити вікно. От тільки дійти до нього зараз здавалося чимось просто неможливим.

Весь вільний простір займало вузьке ліжко, застелене сірим простирадлом, яке колись, мабуть, було білим. І масивна скриня, розписана жовтою і зеленою фарбою, яка вже почала облуплюватися на боках. Під самим вікном стояв високий комод із висунутими шухлядами, з яких стирчали якісь ганчірки. А на стіні справа від дверей висіло тьмяне дзеркало в тріснутій оправі, яке чудово показало моє брудне обличчя та розтріпане руде волосся.

М-м-м, і це така «красуня» ото хлопцям на ґанку посміхалася? Не дивно, що вони так швидко і беззвучно втекли на своїх конях. Я б теж втекла, якби мені двері відчинило оце.

— Так, — Фелікс діловито прошмигнув повз мене і зупинився біля скрині. — Відкривай. Тут має бути одяг для тебе.

Протиснувшись усередину, я з крехтінням відкинула важку кришку скрині і заздалегідь скривилася, очікуючи отримати ще порцію пилу в обличчя. Та натомість в ніс вдарив запах сушених трав. Дуже навіть приємний запах.

Скриня виявилася майже порожньою, якщо не звертати уваги на невелику кількість складеного одягу, який я почала витягати. Біла сорочка з мереживом на комірі і широкими рукавами, темно-зелений корсет з металевими пряжками та тонкими лямками і довга спідниця такого ж кольору з грубої цупкої тканини.

А ще квітчаста хустка, яку я поки відклала вбік.

— Чому це все виглядає таким новим? — поцікавилася я, притискаючи одяг до грудей, щоб не забруднити нічим, що жило тут своє довге брудне життя у кімнаті.

— Бо його підготувала моя пані для своєї наступниці, — кіт відгукнувся з якимось сумом у голосі. — Десять років тебе цей одяг чекав, Ладо.

— То… виходить, з моди це вже вийшло, — гмикнула я. — То що, де тут можна помитися?

— За мною, — сухо мовив Фелікс і вискочив у коридор.

Довелося прискоритися. Наздогнала я кота вже у вітальні. А той сидів перед дверима, що вели на ґанок і невдоволено зиркав у мій бік жовтими очима.

Дочекався, поки я відчиню перед ним двері і вискочив на вулицю першим, повернувши до садочка. Поки я відкривала скрипучу хвіртку, він вже чкурнув вперед. А я, боючись втратити його з поля зору остаточно, прискорилася, плутаючись у бур’янах, які сягали мені поясу.

Запнулася кілька разів об щось дерев’яне, все ж наздогнала Фелікса біля кущів, які розрослися настільки сильно, що більше нагадували деревця. Єдині, хто не постраждав у цьому садочку, так це справжні дерева. Зелені та високі вони просто шелестіли кронами над головою.

Кота я знайшла наприкінці доріжки біля невеличкої споруди з сірого каменю, що тулилася до кутка будинку. На даху споруди виднівся місцями рудий від іржі великий чан.

— Літній душ? — перепитала я, перехоплюючи одяг однією рукою, а другою відкриваючи двері і зазираючи усередину.

Дійсно! Літній душ! Як на якійсь дачі!

От тільки тут ніхто не стежив за його станом.

— І все? — я обернулася до кота. — А гаряча вода? А ванна? А… взимку як?

— Як-як, — Фелікс відмахнувся хвостом. — Як я. Або просто не бруднися. Все. Я тебе лишу, приводь себе до ладу.