Глава 3.2

***

На шляху до Старобраму

Коні під інквізиторами кволо перебирали ногами, що і не було дивно, з огляду на відсутність дороги, як такої. Та обидва чоловіки знали, що страждати їм лишилося недовго, бо вже досить скоро на обрії з’являться невисокі дерев’яні стіни і великі чавунні ворота.

— Що доповідати будемо? — ліниво поцікавився молодший із них, погойдуючись у сідлі.

— А що ще ми можемо доповісти, — пробурмотів той. — Відьми не було вдома. Доведеться затриматися у місті, поки не поговоримо з нею. Або, — рука чоловіка піднялася і торкнулася підвіски, яка завжди була теплою, — щось інше.

— Справді гадаєш, що це її рук справа? — гмикнув перший, закидаючи руку за голову і підставляючи обличчя теплому сонечку. — Андерсе, їй було років і років. Сам же записи бачив.

— Ніколи не недооцінюй відьму, — відгукнувся той з них, хто вже мав сан старшого інквізитора, — скільки б років їй не було. Відьма — є відьма. І коли дії такої починають йти врозріз з законами королівства і церкви, нам і дають завдання.

— Дівчата і просто втекти могли, — не вгавав молодший інквізитор.

— І це тому нам сьогодні двері відчинила одна з таких?

— Гадаєш, що і цю відьма викрала? — Персіваль повернувся у сідлі. — Андерсе, вона не виглядала наляканою чи знервованою.

— Проте виглядала брудною і була у досить дивному одязі, — Андерс стримався від того, щоб позіхнути. Все ж таки зі столиці вони їхали усю ніч, виїхали ще увечері, як тільки отримали листа від командира. 

— Ну тут я не можу з тобою не погодитися, — знизав плечима Персіваль. — То… який план?

— Зараз знайти заїжджий двір, щоб відпочити, — Андерс кивнув уперед, де вже виднілися дерев’яні стіни Старобраму. — А завтра навідаємося знову. Якщо відьма не з’явиться, ця руденька має щось знати. Відьма абикого до себе у помешкання не пустить.

— Якщо тільки це і не була відьма, — гмикнув Персіваль, штовхаючи п’ятами коня. — Просто надурила нас.

— Ти сам нагадав про вік місцевої відьми, — Андерс криво всміхнувся. — Я скоріш повірю, що відьма і цю звідкись викрала, аніж, що справжня відьма так зухвало дозволила собі із нами говорити.

— Ну, завтра і дізнаємося, — Персіваль теж позіхнув. — Сподіваюся, у цій дірі можна лохань замовити. Я вже чухаюся від усієї цієї пилюки та спеки!

— Ти міг відмовитися і продовжувати сидіти у столиці, — похитав головою Андерс, спрямовуючи коня до ще відчинених воріт.

— І назавжди лишитися у сані молодшого інквізитора? — пирхнув той. — Е, ні, друже. Ми разом із тобою пішли служити богу Полум’я. І я ще наздожену тебе, так і знай.

Андерс розреготався, та наголошувати на тому, що тоді Персівалю треба ще років п’ять і з десяток завершених завдань, не став.