Глава 3.1

— Хвіст мені навиворіт! Ти що, щойно інквізиторам посміхалася?! — прошипів кіт, коли минула хвилина тиші після того, як я зачинила двері.

— А що ще мені треба було зробити? — таким самим злим шепотом поцікавилася я у нього.

— Не впускати! Я ж наказав тобі!

— Наказав? — у мене аж сили з’явилися. — А чого це я маю слухатися твоїх наказів?! Чому я взагалі слухаю кота?!

— Бо я твій фамілья-а-ар! — завив той, закрутившись на місці. — Помічник відьми! Захисник! Розумієш?

Таке слово я чула вперше і тому зрозуміла тільки завдяки додатковим поясненням кота. Відкрила рота, закрила, знову відкрила. Після чого видихнула, відчуваючи, як здуваюся, наче повітряна кулька.

— То… додому мені зась? — перепитала я про всяк випадок.

— Зась, — підтвердив кіт, примружившись. — Навіть вістоньку родичам не відправиш.

— А немає в мене родичів, — відмахнулася я. — З сиротинця я, тому… ну що ж…

Я зітхнула і по-новому подивилася на подарунок долі у вигляді занедбаного будинку і кота, що вміє говорити. Не зовсім те, про що я мріяла, та, гадаю, і з цим можна щось вдіяти.

— Скільки тут не прибирали? — поцікавилася я у кота, позіхнувши від втоми і почухавши ніс від кількості пилу у повітрі.

Той досі з прижмуром дивився на мене, після чого повільно промимрив щось на кшталт «давненько».

— Ну, тоді це перше, що треба зробити, — видихнула я і стягнула курточку, в якій вже ставало спекотно. — Але перед цим… ти впевнений, що все це тепер моє і більше ніхто не претендує на цей будинок?

— Так, — важко видихнув кіт.

— А ти? — я повернулася до фамільяра. — Нагадай своє ім’я.

— Фелікс, — ще важче відповів він. — А тепер, коли ми закінчили знайомство, забери ключа і… треба тебе перевдягнути. Гадки не маю, що подумали інквізитори, коли побачили тебе в такому вигляді, Ладо.

— І що цей ключ відкриває? — поцікавилася я, відходячи від дверей і вирішуючи, що поки треба напевно слухати цього хвостатого.

Проходячи повз вікно, визирнула. Інквізиторів на ґанку вже не було, як і їхніх коней не було видно. І коли тільки поїхати встигли? І чому я не почула?

Трясця! Я когось верхи тільки у парках бачила, і коні там як атракціон використовувалися.

— Цей ключ нічого не відкриває, — почулося бурмотіння знизу, а я аж відстрибнула, щоб на кота не наступити. — Це показник того, що ти тепер відьма цього місця. Забирай.

Кіт застрибнув на хиткий стілець біля столу і повернувся до мене.

Я ж тільки головою похитала, вирішивши вкотре не наголошувати, що ніяка я не відьма. І взагалі поки нічого до ладу не розумію, що тут відбувається. Після чого взяла до рук ключ, який кинула на стільницю. Постояла так трохи, після чого гмикнула.

А я ж мала ключі від квартири сьогодні віддати. От тільки, здається, забрала їх із собою… куди? Інший світ? Ну, виходить, що так. Як в казці! Здуріти!

Посміхнувшись, я покрутила ключ в руках і повернулася до кота:

— І що мені з ним робити?

— На шию вдягни, — пробурмотів той, підіймаючись на стільці і спираючись передніми лапами на стільницю. — О-о-ось так.

Ключик в моїх руках потроху почав тьмяніти і зменшуватися, поки знову не став таким крихітним, що спокійно міг підійти до якоїсь шухлядки.

— Отам подивись, — змахнув хвостом кіт у бік величезної шафи у кутку кімнати. — Має бути якийсь шнурок.

Я попленталася у той бік, в який вказав мені фамільяр, відкрила дверцята і закашлялася від кількості пилу, який виринув назовні.

— Ну не прибирала пані Естара, — почулося невдоволене позаду, — вік у неї був вже поважний, та і сила не слухалася останні роки. Тому давай тут без усього цього. Знайшла щось?

Я знайшла значно більше ніж «щось». Тут і якісь записники, і сухі трави, і якісь склянки. А у кутку невеличка скринька з білого дерева.

Виглядала вона цілком як місце, в якому можна зберігати прикраси. Ну я і потягнула її на себе. Відкрила і втупилася поглядом у кристали різних форм і кольорів. Настільки чисті, настільки красиві…

— Закривай! Кігті мені у печінку! Закривай, Ладо!

А я навіть поворухнутися не могла, настільки гарними були ці дивні кристали.