Глава 2.3

По той бік дверей було двоє незнайомців. Високі широкоплечі і якісь похмурі. 

Один стояв трохи позаду, не піднявшись на ґанок. Гарненький хлопець зі стягнутим у довгий хвіст світлим волоссям тримав коней, які якось не дуже задоволено смикали мордами.

Другий з темним коротким волоссям стояв навпроти мене з піднятою рукою. Побачивши мене, чоловік повільно розтиснув руку у шкіряній рукавичці і опустив її.

— Ти хто? — видихнув він, прискіпливо роздивляючись мене.

— А ти хто? — таким самим тоном відповіла я. — Ледве двері не зніс. Ти що, не бачиш, в якому занедбаному стані тут будинок? Хто б то все лагодив, га?

Я вперла руку з телефоном у бік, задерши голову до чоловіка. Та погляд зрадницьки раз у раз сповзав міцною шиєю до широких грудей, які виднілися крізь глибокий виріз білої сорочки. Настільки сповзав, що я навіть не склала б фоторобот за необхідності. Принаймні, обличчя так точно.

— Нам потрібна пані відьма, — сухо повідомив мені незнайомець. — Пані Естара.

— А її немає, — я знизала плечима і знову спробувала підняти погляд до обличчя чоловіка, який переступив з ноги на ногу.

Та погляд знову скотився вниз і цього разу вчепився у кулон, який від руху вислизнув з-під краю сорочки. Гарний такий дебелий кулон на міцному сірому ланцюжку.  Оправа такого ж сірого кольору, а от всередині наче справжнє полум’я пульсує. Це щось схоже на лавові лампи, напевно. Заворожує.

— А де вона? — голос чоловіка змусив мене здригнутися і відірвати погляд від кулона. І цього разу я спромоглася поглянути на чоловіка і відзначити, що в нього дуже навіть модельна зовнішність.

Міцна щелепа, рівний ніс, темні брови врозліт і дуже… Ні, не так! ДУЖЕ виразні сині очі.

— Не повідомила коли повернеться, — прошепотіла я, зачаровано дивлячись на красеня. — Щось переказати?

— Переказати? — пирхнув чоловік, переступаючи з ноги на ногу, і повільно опустив руку на пояс збоку. Я зачаровано простежила за його рукою і гикнула, бо незнайомець поклав руку на руків’я меча! Справжнього, здається, меча!

— Ну так, — я нарешті почала розуміти, чому кіт не хотів, щоб я відчиняла їм двері. — Ви ж чомусь приїхали… на своїх конях… — Я змусила себе знову посміхнутися чоловікові в обличчя, — то що переказати?

— Перекажи їй, панночко, — чоловік, який навіть ім’я свого не назвав, нахилився до мене, — що церква Великого Полум’я зацікавилася справами пані відьми. І шукає тих дівчат, які зникли після візиту до неї. І до речі, ти сама хто така? З якого ти міста?

— А-а-а, — я відкрила рота і майже одразу відчула, як на ногу щось почало тиснути. 

Опустила погляд і вперлася ним у кота, який дуже виразно поставив передню лапу мені на кросівок і з силою натискав.

— Здалеку, — просипіла я, повертаючись поглядом до чоловіка. — Гадаю, ви і міста-то такого не знаєте, панове. Тому… ну що, я перекажу пані, що ви її шукали. Дякую за візит. Гарного вам дня!

І, відступивши на крок та дивлячись на чоловіка, не кліпаючи, потягнула на себе двері, зачиняючи їх перед тими, кого кіт назвав інквізиторами.