Глава 2.2

Ну так, вони їдуть по лугу сюди, і що?

Я ще раз озирнулася до лісу, потім знову до вершників, що наближалися, я зрозуміла, що окрім цього будинку, що покосився, на краю лісу ніякої більше жилплощі просто немає. Тобто ці вершники їдуть сюди.

— Ти глуха чи тупа? — гострі кігті увіп’ялися у стегно, прорвавши джинси. Я зойкнула і опустила погляд на кота, який стояв на задніх лапах і невдоволено зиркав на мене жовтими очима. — В будинок швидко! Поки вони тебе не побачили!

— Хто вони? — я пригнулася і спробувала відірвати котячі лапи від себе.

— Ті, з ким ти точно не хочеш познайомитися у перший день свого перебування тут, —  закряхтів кіт, штовхаючи мене назад у будинок. І чесно, стільки сили у кота я навіть не уявляла, бо все ж відступила на крок. — Повертайся!

Під натиском тварини, що вміє говорити, встояти було майже неможливо. Я відступила на крок, потім ще і ще. Поки не опинилася знову у приміщенні. Двері зачинилися і кіт, підстрибнувши, повис на великій дерев’яній палиці, що стирчала зі стіни поряд з дверима.

— Та допоможи ж ти, — прокряхтів він, зісковзуючи по деревині на кігтях. — Агов! Відьмо!

— Я не відьма, — огризнулася я, намагаючись у кишенях тонкої куртки знайти телефон.

Кого саме я збиралася викликати я ще не знала. Чи то поліцію, чи то швидку, щоб забрала мене у божевільню… Може, ще Ніні Петрівні зателефонувати? Ну там, попередити, що запізнююся?

Смартфон знайшовся за мить, я стиснула його в долоні і витягнула. Розблокувала і…

— А у вас тут зв’язок взагалі не ловить чи що? — насупилася я, дивлячись на відсутні рисочки і значок вай-фаю, який безрезультатно намагався підконектитися до найближчої мережі.

— Прислав всесвіт дурепу! — пирхнув кіт, зісковзуючи з дерев’яної панелі, і гупнувся об підлогу з таким звуком, що весь будинок здригнувся. — Ти не в себе вдома, зрозумій це вже!

Я поки кусала губу, намагаючись викликати екстрену службу порятунку, яка мала отримати від мене сигнал, навіть не маючи зв’язку.

— Не встигли, — пробуркотів кіт, а за мить двері позаду мене здригнулися від ударів.

— Відчиняй! Пані відьмо! Відчиняй! — приглушений чоловічий голос пролунав по той бік.

Я стиснула телефон у руці і покосилася на кота, який стиснувся і здавлено шипів у бік дверей.

— І хто там? — пошепки поцікавилася я, рукою притримуючи двері, які здригалися від ударів.

— Інквізитори, — прошипів кошак, ще дужче вигинаючи спину. — Не відчиняй. Закрийся.

Я насупилася. Чого це не відчиняти, якщо так хочуть поспілкуватися з господинею цього будинку? А я ж не господиня, тому…

Не слухаючи роздратоване шипіння під ногами, я штовхнула двері і з широкою посмішкою визирнула на ґанок.