Глава 1.3

Гикнувши, я відсунулася, а потім повільно почала відповзати від кота, кривлячись кожного разу, коли побите часом дерево підлоги впивається у долоні скалками.

— Та до біса! — прошепотіла я, до останнього не здатна повірити, що весь цей час до мене звертався саме кіт. — До біса!

— Ти б не кликала його, — кіт примружився, ліниво сідаючи і підіймаючи лапу, щоб облизнути подушечку великим рожевим язиком, — а то ще прийде.

— Хто прийде? — я навіть зупинилася, шоковано дивлячись на кота.

— Як хто? Той, кого кличеш, — промуркотів він, згинаючи лапою вуса на морді. — Навряд чи ти захочеш із ним познайомитися, якщо не зовсім хвора на голову. Ти ж не хвора?

Кіт опустив лапу і уважно подивився на мене жовтими очима.

— Не хвора, — ствердно прошепотіла я, забувши, як кліпати. — Принаймні, була такою, коли з роботи поверталася. Зараз вже трошки не впевнена.

— І що тебе збентежило? — кіт опустив лапу на брудну підлогу.

— А де… — я озирнулася і кивнула на крісло, — та жінка?

— Пані Естари більше немає, — спокійно повідомив мені, трясця, кіт! — Вона, нарешті, вільна. А от тебе мені доведеться виховувати і виховувати.

Тварина зітхнула, вдаривши хвостом об підлогу.

— Вставай! — гаркнув він. — Чого розсілася?!

Я тільки відповзла ще на кілька сантиметрів, продовжуючи не вірити у те, що весь цей час вела розмову з котом.

— Ви… ви… виховувати? — перепитала, гикнувши.

— Ну звісно, — кіт аж випростався, здаючись ще більшим, ніж мить тому, — я, як твій фамільяр, маю виховати нову відьму. До речі, це тобі.

Кіт штовхнув щось лапою і з дзенькотом по підлозі до мене під’їхав маленький залізний ключик. Ну такий, що можна на ланцюжок повісити і як прикрасу носити.

Не думаючи, я підхопила його і знову гикнула. Бо ключ у моїх пальцях почав збільшуватися і світлішати, світлішати… допоки не засяяв!

— Вітаю, пані відьмо, — муркотнув кіт. — Насолоджуйся.