Глава 1.2

— Ти що, пані Естару не почула чи що? — почувся невдоволений чоловічий голос. 

Я крутнула головою в один бік, у другий. Та нікого більше не бачила. Тільки чорний кіт, який ледве вміщався на підвіконні, зиркав на мене жовтими очима. 

— Підійди, дитино, — жінка посунулася у кріслі. — Допоможи мені.

Ні, ну інших варіантів у мене немає.

Відчуваючи, як тремтить підлога під ногами… чи це в мене ноги тремтять? Не розумію! Я зробила крок до жінки у кріслі.

— А де це я? — прошепотіла я, озираючись. Будинок виглядав занедбаним, та цілком справжнім. — Я тут додому просто запізнювалася. Речі мені треба збирати, бо хазяйка мене з тельбухами зжере, розумієте?

— Розумію. Та повір, це вже не має значення, — стара в кріслі трохи підвелася, спираючись на підлокітники. — Ти тепер тут потрібна, сила тебе обрала. І це єдине, що я можу тобі сказати, дитино. 

— Сила? — я потрусила головою, наближаючись до незнайомки. — Яка ще сила?

Стара мовчки простягала мені руку з довгими вузлуватими пальцями. І наче чекала, поки я допоможу їй піднятися.

Ні, ну, може, тоді вона хоч щось мені пояснить?

Я схопила жінку за руку, потягнула на себе, намагаючись її підняти. А за мить вона сама з такою силою в мене вчепилася, що від болю аж в очах потемніло.

— Що ви?.. — тільки і змогла видихнути я, а та забурмотіла собі під ніс щось таке, що я просто не могла розібрати.

Спроба звільнитися провалилася майже одразу, а біль поповз вгору передпліччям і вдарив у груди з такою силою, що в мене подих перехопило.

— Ай! Пустіть! — вискнула я, намагаючись струсити руку незнайомки з себе. — Боляче!

Та пальці тієї тільки міцніше стиснули мою долоню, а шепіт жінки вже не просто чувся, а лунав, здавалося, у мене у вухах. Кожен звук віддавався десь всередині черепа так гулко та боляче, що голова пішла обертом. У вухах зашуміло, а ноги підкосилися.

Та удару я не відчула.

Тільки…

— Вставай! — гримнуло над вухом. — Чого розляглася?!

В обличчя ткнулося чимось м’яким. Я замружилася, не розуміючи, хто це мені в обличчя китичкою тицяє. І чого так сильно тхне вологою шерстю.

— Вставай! — невдоволення почулося ще ясніше, і тепер китичка водила по моєму обличчю туди-сюди, дратуючи своєю наявністю.

Я насупилася, намагаючись відмахнутися, та почула тільки невдоволене пирхання над вухом. Розплющила одне око, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається і… знайшла себе на брудній підлозі.

Ніс майже миттєво зачесався, я спробувала сісти. Та варто було ворухнутися, як голова миттєво розболілася. Наче я напередодні з подругами і кількома пляшками вина сиділа. Але ж ні… Я востаннє пила роки три тому.

Уф! Чого ж так важко-то?

Я все ж змогла сісти просто на брудній підлозі, і огледілася.

Те саме дивне приміщення. Тільки крісло тепер порожнє, жінка з нього кудись поділася. Навіть плед не підняла, який впав на підлогу.

— Ну нарешті ти оклигала, — пролунало збоку тим самим чоловічим голосом.

Озирнувшись, я втупилася поглядом у чорного кота, який стояв поряд і розмахував пухнастим довгим хвостом, кінчик якого був вологим від вилизування.

Та ні! Бути не може!