Розділ 1.1

У кріслі навпроти сиділа жінка.

Сірий жакет прямого крою. Темне, гладко зачесане назад волосся. Її обличчя не мало чіткого віку: шкіра гладка, але погляд був глибоким, який буває лише в людей після довгого життя. Біля самого коміра блищала срібна застібка у формі пташиного крила. Одне перо в орнаменті було помітно коротшим за інші.

– Перепрошую? - я зупинилася перед нею.

– Вам буде спокійніше, якщо ви бачитимете шторку, - вона не всміхалася. Її сухі долоні з короткими нігтями нерухомо лежали на колінах.

– Ви працюєте тут? - запитала я. - Ви заходили до мене?

Саме такі долоні  торкалися моєї спини кілька хвилин тому.

– Вам допомогли застебнути сукню, - жінка дивилася мені в обличчя, не кліпаючи.

– Хто?

– Чого ви хочете від цього шлюбу, Єво?

– Звідки ви знаєте моє ім’я? - у грудях з’явилося відчуття небезпеки.

– Вас покликали на ім’я, коли шукали чохол, - вона злегка схилила голову. - Так чого ви хочете найбільше? Можна попросити, наприклад, щоб вам більше не було страшно. Ніколи.

– Ви мене лякаєте, - видихнула я й зробила два кроки назад.

Жінка мовчала. Вона просто чекала, уважно вивчаючи кожен мій рух.

– Родіоне!

Він обернувся від стіни й швидким кроком рушив до мене.

– Що сталося?

Я показала рукою на крісло навпроти. Крісло було порожнім. Оббивка сидіння залишалася натягнутою, без жодної вм’ятини від людського тіла.

– Тут сиділа жінка, - мій голос зірвався. - У сірому жакеті. Вона говорила зі мною щойно.

Родіон озирнув хол, зазирнув за перегородку, де стояли коробки зі взуттям.

– Звідси хтось виходив? - запитав він консультантку.

– Скляні двері зачинені на автоматичний замок, - дівчина відклала чек. - Ніхто повз мене не проходив.

– Родіоне, ви бачили її? - я вчепилася в спинку порожнього крісла.

– Я бачив, що ви стояли тут і розмовляли, - він дивився на мене уважно, без іронії. - Співрозмовниці з мого кута не було видно через стелаж. 

Рука потягнулася до сумки. Я витягла телефон і знову набрала номер своєї  бабусі Ганни. Вона відповіла на першому гудку.

– Бабусю, тут була жінка, - прошепотіла я в слухавку. - У сірому. У неї срібне крило на комірі, одне перо відламане.

У відповідь пролунав глухий звук, мені здалося, що вона впустила щось важке на стіл.

– Вона підходила до тебе? - голос Ганни зірвався на хрип.

– Так. Вона питала, чого я хочу.

– Ти щось у неї попросила? - вигукнула бабуся. - Кажи правду! Ти назвала своє бажання?

– Ні, я сказала, що вона мене лякає, - відповіла я, ловлячи власне дихання.

– Їдь сюди. Кидай сукню й негайно сідай у таксі!

– Не пакуйте сукню, - сказала я консультантці, опускаючи телефон.

Із глибини зали долинув короткий металевий звук. Кільце на карнизі першої примірочної повільно зсунулося вбік. Тканина натягнулася. Потім пролунав сухий звук металевих зубців. Здавалося , хтось тягнув блискавку знизу догори.

– Родіоне, - покликала я тихо.

– Я чую, - він ступив уперед, заступаючи прохід.

З-за щільної тканини штори пролунав голос моєї сестри, яку ми поховали три роки тому. 

– Єво, допоможеш мені зняти?

Вітаю вас у своїй містичній новинці. 

Додавайте її до бібліотеки, щоб не пропустити оновлення.