Як Омелько знайшов своє місце.

****

Омелько все ніяк не міг знайти для себе затишний куточок. Він тинявся по квартирі, мостився то у капцях, то під диваном, але все було не те і не так. Його пошуки перервав стишений схлип Діаночки. Домовик з усіх ніг кинувся до дитячої кімнати.

Від побаченого Омелька аж холодом пройняло: над ліжком дівчинки схилилася скрючена потворна постать, схожа на старезну бабу. Він одразу впізнав нічницю – злий дух, що позбавляє малих дітей сну. Вона кинула на домовика лютий погляд та прошипіла:

– Це моя здобич! Я вже давно на неї полюю. Не заважай, домовику!

Після цих слів над головою Діанки повітря погустішало, перетворившись на чорну грозову хмару. Час від часу чорноту пронизали гострі блискавиці. Такий страшний сон створила нічниця, що дівчинка прокинулась і заплакала.

– Ні! – категорично відрубав Омелько. – Це моя оселя і я тут господар! Ніколи не дозволю тобі полювати на моїй території! Йди! І назавжди забудь сюди дорогу, кріксо-нічнице!

Домовик був дуже рішучим у бажанні захистити дитя та якомога швидше спровадити небажану гостю, що потвора відступила та, перетворившись на кажана, вилетіла у відчинену кватирку.

Від колиски долинуло лагідне муркотіння – це на допомогу Омелькові прийшов коргоруш. Він застрибнув у ліжечко до Діанки та почав заколисувати дівчинку. Від його заспокійливого «Мр-р-р-р!» чорна хмара над головою дитини розсіялася, залишаючи після себе барвисту веселку. Тепер малечі насняться добрі кольорові сни!

Аж тут під ліжком Данилка почулося тихе шарудіння і звідти стрімголов вилетіла Васька. Очі кицьки збільшилися від переляку, пухнаста шерсть стояла дибки, а хвіст стирчав трубою. Вона проскочила повз Омелька та вмить опинилася на найвищій поличці котячого будиночка, що займав місце у кутку дитячої. Це була досить об’ємна кількарівнева споруда з трьох, схожих на собачі буди або на шпаківні, хатинок, поєднаних між собою переходами, драбинками, широкими майданчиками та шкрябалками для кігтів.

Василина жалісно нявкнула, глянувши на домовика згори, та коли під ліжком знов зашаруділо, перелякано зіщулилася.

Омелян спохмурнів: він не любив непроханих гостей, особливо вночі. А тут вже другий зайда за сьогодні. До діда Тараса нечисть такою чередою не навідувалась, але у нього і обереги по всій хаті були, і діти малі давно повиростали.

Омелько поміркував, хто ж міг причаїтися під дитячим ліжечком. Навряд чи злидні, ті полюбляють більш теплі та «ситі» місця, наприклад, кухню. Можливо, мара, але вона зазвичай по ночах не ховається, а шукає, де б нашкодити господарям. Найвірогідніше, це старий бабай з мішком, в який краде неслухняних діточок, або кудлатий бука, що живиться дитячим страхом.

– Ану виходь, гість непроханий! – промовив домовик лютим шепотом. – Подивлюся, хто тут вирішив промишляти у моїй господі.

З-під ліжка почулося метушливе вовтузіння, а потім, наче з труби, пробубоніло:

– Бу-бу-бу…!

– Так ось хто там причаївся! – здогад Омелька справдився. – Давай вилазь бука-злюка волохатий! Годі лякати мені малят! Вилазь, поки я не розлютився і не перетворив тебе на … СО-КО-ВИ-ТИ-СКАЧ! – нове слово, почуте домовиком вдень, було довгим і звучало досить грізно.

Буку воно теж стривожило. Ну кому, скажіть будь ласка, захочеться бути отим самим незрозумілим … «тискачем»? Можливо, це навіть дуже небезпечно, як світло яскраве. А світла бука боїться, наче розпеченого заліза.

– Добре, – прогуділо страховисько. – Але світло не вмика Тоді вилізу.

Спочатку з-під ліжка висунулися дві великі пазуристі лапи, густо вкриті чорною шерстю. А за мить перед Омельком вже стояла волохата істота страхітливих розмірів. І як же ж такий під ліжечком дитячим умістився? І скільки часу треба лякати дітей, щоб так вимахати?

На домовика  поглянули великі круглі, на дивовижу добрі бурштинові очі. Ну як може нажахати таке миле створіння? А потім бука сором’язливо всміхнувся ікластою пащекою – і вся мана випарувалась. Злі духи завжди злі, який би вигляд вони не мали.

– Ну, шановний гостю, – висловився Омелько. – Пора, як кажуть, і честь знати. Час подякувати гостинним господарям і йти геть.

– Бу-бу-бу, – пробурмотів злюка. – Нікуди не піду!

– Ну тоді готуйся, страшне страховисько, – попередив домовик. – Я змушу батьків повірити в твоє існування!

Тут бука злякався по справжньому: від дитячих страхів він швидко росте, а коли в нього починають вірити дорослі, одразу дрібнішає, навіть може просто зникнути назавжди. Тому навіть не попрощавшись він розсипався чорним пилом, закрутився шаленим вихором та вилетів у вікно.

Лише тоді Омелько зрозумів, що дуже втомився.

Поряд з ним вже крутилася задоволена Василина, вдячно запрошуючи домовика до свого будиночка, готова поступитися йому найнижчою «кімнатою» з м’якесеньким килимком. Омелько навіть не роздумував: зручно влігся, примостивши під голову свою торбинку, і швидко заснув.

****

Напевне зарано Омелько відчув себе непотрібним, адже не лише хатні клопоти лягають на домовикові плечі, а й захист оселі. Попередня ніч дала йому зрозуміти, що варто поквапитись, адже в незахищену домівку будь-яке лихо прямує, як до себе додому. І виставити його опісля дуже складно.

Вже від самого ранку він метушився, залишаючи обережні знаки в кожному кутку квартири, на дверях та навіть на вікнах. А ще, подумавши, додав на крани з водою та на каналізаційні зливи – хто зна, як може потрапити в хату біда.

От тепер він був упевненим, що захистив ослю від пожежі та потопу, від хвороб та злиднів, від лихих людей та злих духів.

Але баба-нічниця, яка так не хотіла відмовлятися від маленької Діаночки, не давала Омелькові спокою. Тому з дитячої пелюшки він зробив обережну ляльку, яка мусила відлякати потвору, та поклав її під подушку. Дуже йому хотілося, щоб дівчинка мала міцний сон, а не просиналася від жахіть, надісланих нічницею.