Як Омелько відчув себе безробітним

****

Новий будинок зустрів Омелька не надто приязно. З вигляду він йому навіть не сподобався, бо був схожим не на маленьку чепурну хатиночку, а на величезний громіздкий замок. А потім прийшов до висновку, що це просто гігантська стіна з віконцями. Про який затишок тут можна говорити!

Наступне, що вразило та навіть налякало Омелька, – це чарівна кімната, одразу за сіньми. Її двері самостійно розсунулися, запрошуючи увійти, а потім так само зсунулися. За стінами одразу щось застукало та загарчало, кімната захиталася, зарухалася, змушуючи домовика заплющити очі та притиснутися ближче до коргоруша.

Він полегшено  видихнув, коли кімната затихла та розчинила дверцята дозволяючи вийти.

– І це нас називають нечистою силою? – прошепотів збентежено на вухо Ваську. – Та ми поряд з ЦИМ лише безневинні хатні духи!

Перед Омеляном виявилося троє дверей, від чого він трохи розгубився.

«Наче у казці, – подумав. – Підеш праворуч…, підеш ліворуч…»

Та Сашко з Лідою одразу визначилися з напрямком та підійшли до своїх.

«Як же ж незручно мати таку домівку! – міркував собі домовик. – Це ж скільки треба господині набігатися, щоб води з криниці наносити. А де ж вони дрова для печі зберігають? А як же город? А хлів? А курник? Я чомусь жодного сараю у дворі не помітив».

Нарешті двері відчинилися і Омелько з Васьком опинилися в своїй новій оселі, яку Сашко назвав довгим словом КВАР-ТИ-РА.

А тут їх чекала нова несподіванка: гарненька руденька кицька сиділа в коридорі та старанно чепурилася, виглядаючи господарів. Але помітивши крім них ще й неочікуваних гостей, різко підскочила, наїжачилася, вигнула спину, розпушила хвіст та люто зашипіла.

– Васенька, – кинулася до неї Лідія. – Ну чого ти, маленька? Кого ти злякалася?

– Лідо, не хвилюйся, – заспокоїв чоловік. – Просто Вася сповіщає нас, що Омелько прийшов таки з нами.

– Як? А де ж він? – озираючись, не могла второпати жінка. – Чому ми його не бачили?

– І не побачимо, – відповів Сашко. – Бо пан Омелян – домовик.

– Як домовик? – Ліда повільно опустилася на пуфик, що стояв у коридорі. – То ти з дідової хати до нас нечисть прихопив?!

– Ну яка ж це нечисть? – заперечив чоловік. – Домовики зазвичай захищають оселі, в яких мешкають, від лиха, пожеж та злиднів. З ними там завжди панують злагода та добробут. А ми зможемо йому віддячити за це шанобливим ставленням та солодкими гостинцями. Він ой як полюбляє смачно попоїсти! – Сашко завбачливо промовчав про коргоруша, аби не нервувати дружину ще більше.

Жінка схопилася за голову, яка готова була вибухнути від неймовірної інформації. Вона не могла зрозуміти, чи то чоловік не при своєму розумі, чи у неї самої дах поїхав – надто химерно виглядала уся ця історія.

****

Поки господарі вирішували власні питання, нові мешканці квартири потроху освоювалися. Омелько пішов шукати пічку, щоб влаштувати за нею для себе затишне місце.

Коргоруш знайшов більш цікаву розвагу. Він вирішив пожартувати з тезки, ганяючи кицьку по всіх кімнатах. Спочатку Васько отримував неабияке задоволення, коли руда з диким шипінням та пирханням відстрибувала від нього, здиблюючи пухнасту шерсть. А згодом зрозумів, що ця хитра бестія сама з ним грається, провокуючи його на пустощі.

У рудій шибайголові коргоруш відчував не лише схильність до веселощів, але й гострий розум, лагідну вдачу та чисту породу. І дійсно, Ярошенки на прохання малечі придбали у знайомих породисте кошеня – британську золоту шиншилу. Дмитрик одразу назвав його Васьком, тож так і залишили, не вигадуючи потрійних імен та титулів. Згодом виявилося, що це дівчинка, але ім’я змінювати не стали, лише повну версію перефразували на Василину.

Вже за півгодини двоє рудиків були найкращими друзями та носилися квартирою, влаштувавши шалені перегони.

І це зовсім не дивно, адже коти, на відміну від людей, прекрасно можуть бачити і домовиків, і коргорушів, і будь-яку іншу нечисту силу.

****

Омелькові оселя сподобалася: тут було чисто та охайно. Він відразу зрозумів, що господиня тут вправна, піклування про затишок відчувалося навіть у дрібницях: у сімейному фотоколажі на стіні чи у доглянутих квітах на підвіконні.

У пошуках кухні домовик зазирнув до спальні, вітальні, дитячої кімнати та навіть до вбиральні. Саме вбиральня його найбільше вразила, бо знаходилася в хаті, ще й була уся біленька, чистенька – самі кахлі, дзеркала й порцеляна, а не дерев’яна будівля в кінці городу.

А кухня Омелька здивувала, бо там не було печі. Хоча ні, піч була, але топити її було неможливо, а жити за нею – незручно, ще й холодно. Це дуже засмутило домовика: де ж тепер жити, якщо не за пічкою?

****

Ввечері квартира наповнилася галасом та дитячим сміхом – це прийшли з садочка шестирічний Дмитрик та трирічний Данилко. А бабуся привела маленьку Діаночку. Їй було лише півтора рочки, тому в садок вона ще не ходила. Бабуся ж мешкала неподалік, от і придивлялась час від часу і за Діаною, і за хлопцями.

Омелько дивувався, як ладно вправлялася Ліда з дітьми: всіх нагодувала, вимила, ще й терпляче вислухала безліч скарг, відповідала на нескінченні питання та змушувала забути про недоречні прохання.

Щохвилини тільки й було чути:

– Мамо, я хоцу мультики!

– Мамо, а Даня кусається!

– Мамо, дай касаладку!

– Мамо, а ви Діанку знайшли в капусті?

– Мамо, а там Васька стлибає!

– Мамо, мамо, мамо…! – і так безкінечно.

Діанка ж бігала за кицькою, намагаючись вхопити ту за хвіст, і коли це вдавалося, вона заливалася дзвінким сміхом.

Коли надійшов час лягати до ліжечок, дітей, наче підмінили. Хлопці вмить принишкли, щільніше кутаючись в ковдри.

– Мамо, а можна ти не будеш світло вимикати? – тремтячим голосом спитав Дмитрик.