Як Омелько став безхатьком

– Саш, ти упевнений, що нам обов’язково варто ще раз їхати до старої халупи твого діда? – висказала своє незадоволення вродлива жінка з довгим русявим волоссям. – Ми ж всі папери вже підписали, гроші отримали. Що ти там іще забув?

Олександр Ярошенко, високий чорнявий чоловік, направив автівку на заміську трасу в напрямку села Вишневе, де до недавнього часу жив його дід Тарас. Він всміхнувся дружині, що сиділа на пасажирському кріслі, і відповів:

– Так, Лідо, я дещо там забув. У діда був альбом зі старими фотографіями. Хочу його пошукати. А ще потрібно забрати Омелька.

– Омелька? Кота, чи шо? – здивувалася Ліда. – Я не знала, що у діда був кіт! І навіщо він нам здався, коли в нас є своя Васька?

– Та ні, Омелько ж не… – почав було Сашко. – Хоча… хай буде кіт. – закінчив він, не бажаючи завчасно лякати дружину, лише загадковий усміх причаївся у кутиках його губ.

****

А Омелько, чесно кажучи, зовсім не кіт. Він – найсправжнісінький домовик, хатній дух, що має вигляд маленького дідуся, завбільшки як щур. Впізнати його можна по густій кудлатій бороді незрозумілого кольору та мудрим волошковим очам. А вдягнений він у брунатну свитку, підперезану мотузком ще й у старезні личаки. Якщо побачите – одразу впізнаєте.

Домовик полюбляє, коли його шанобливо називають пан Омелян, але близьким друзям дозволяє кликати себе Омельком. Скільки років Омелькові, він і сам не знає, та пам’ятає ще прапрадіда діда Тараса, який збудував хату, що колись стояла на місці цієї. А це було ду-уже давно!

Він усім господарям служив вірою й правдою: захищав оселю від лиха та злиднів і приваблював добробут та злагоду. За це його дуже шанували й на знак подяки біля печі завжди залишали смачні гостинці.

Сьогодні ж домовику було сумно і самотньо. Він прекрасно розумів: старому життю настав кінець. По-перше, вже немає діда Тараса, по-друге, він відчував, що земля вже чужа, незабаром і хати не стане. А який же він домовик без дому!

****

Омелько був правий, що останній час його хати наближався. І не тільки хати, а й усього Вишневого. Раніше село славилося вишневими садками, де родили відбірні смачні ягоди. Кожна господиня мала свій фірмовий рецепт варення, а кожен господар – цілющої настоянки. Гостей завжди частували млинцями та вишневим киселем. А які пиріжки пекли з вишнями! Що вже й говорити про вареники!

А як гарно в селі було навесні, коли садочки розквітали! Вони прикрашали садиби білим мереживом вишневого цвіту. А вже влітку соковиті лискучі ягоди рясніли на кожному дереві, запрошуючи пригоститися. Недарма село отримало таку красномовну назву.

Тепер усе змінилося: вишні повсихали, садочки здичавіли, густо заросли вишняком. Молодь подалася до міста, старі ж щороку йдуть і залишають хати порожніти.

Ця земля приглянулася одному столичному бізнесмену, який вирішив побудувати на цьому місці заміський комплекс для відпочинку з готелем в сільському стилі та рестораном. Тут і лісок, і річка поряд – прекрасне місце для такого задуму.

Навіть наявність села йому не заважала: його ж можна просто зрівняти з землею. Тим паче, що більшість хат давно стояли покинуті та занедбані. Їхні власники погодились продати нерухомість за помірну ціну.

Олександр також продав дідову хату з городом, які дісталися йому у спадок. Кому потрібне старе житло в селі, де і людей немає, особливо тоді, коли є трикімнатна квартира в новобудові в центрі міста. Саме в такій мешкав Сашко з родиною.

****

Олександр увійшов у хату, прихопивши невеличкий паперовий пакуночок зі смаколиками, які він купив на заправці. Лідія ж вирішила навіть не виходити з машини, впевнена, що візит не затягнеться надовго.

У пошуках альбому з фотокартками чоловік передивився в усіх шафах, у буфеті, комоді. Навіть в скриню зазирнув і під ліжко, але його ніде не було. Сашко думав повернутися до пошуків, але після того, як спробує викликати домовика.

Він знав про Омелька з дідових розповідей, але здавалося, що й сам колись давно, ще у дитинстві, бачив того на власні очі. Та пам'ять дивним чином підкладає згадки, наче кольорову мозаїку, тому зараз вже важко зрозуміти, чи то правда, чи бурхлива дитяча уява.

Сашко розстелив на столі серветку, вийняв з пакунка та поклав на неї дарунки для домовика: круасан з шоколадом та льодяник на паличці. Всі знають, що хатні духи до солодощів не байдужі.

– Омельку, ти тут? – звернувся Олександр до порожньої кімнати. – Вийди, будь ласка, бо маю до тебе важливу розмову.

Він кілька хвилин обертався навколо, роздивлявся повітря, очікуючи, що от-от щось має відбутися. Але ніхто перед ним так і не з’явився.

– Омельку!.. – знов спробував догукатися Сашко, але тут йому згадалися дідові слова про те, що домовик більш за все полюбляє шанобливе ставлення і терпіти не може панібратства.

Тоді він промовив те, що зазвичай казав дідусь:

– Шановний господарю, пане Омеляне! Прийміть, будь ласка, від мене скромне частування. Сподіваюся, воно стане вам до смаку.

Цієї миті табуретка, що стояла біля столу, хитнулася, а з-під неї незграбно вибрався маленький кудлатий дідусь.

– Чого повітря даремно хитаєш, чоловіче? – незадоволено пробурмотів він.

– Пане Омеляне, я – Сашко, онук діда Тараса.

– Та пам’ятаю я тебе, халамиднику! – старий поблажливо всміхнувся, блиснувши веселинками в очах. – Чого тобі?

– Справа у мене до вас, – чоловік вказав на смаколики на столі. – І пропозиція.

Омелько видерся на табуретку, взяв круасан та обережно принюхався. Пахло свіжою випічкою та шоколадом, тому він з апетитом почастувався, ще й до льодяника приклався.

– Ой, люблю я такі солодкі справи! – домовик сито позіхнув. – Пиріжок мені сподобався. Цукерка – смакота! Хоч я більше півників люблю. Ну кажи, яка пропозиція? – перейшов він до справи.

– У мене для вас сумна новина, – почав Сашко, а Омелько насупився. – На цьому місці незабаром розпочнеться будівництво, тому всі будинки навколо зруйнують. Ви ж опинитеся без житла.