Пан Ночі

Чорт у Полтаві

Марена рідко відбирала “особливих” — лише тих, хто з’являвся на світ узимку, при повному місяці, коли вода стоїть нерухомо, а вітер ходить по дахах, як чужа тінь. Але одного разу вона порушила власний закон. Тієї осінньої ночі повітря над селом стало густим, мов дим, і крізь нього пролунали дитячий плач та стогін матері. На світ народилася перша Маренина кровниця без знаку й без сили — худе бліде дівча з тьмяним каштановим волоссям і горіховими очима. Ні мітки, ні дару. Лише порожнеча, в яку хтось колись наллє долю, як холодну воду в кам’яну чашу.


 

Навина росла неспокійною. Могла принести до хати змію й покласти дідові під ковдру, “щоб не змерзла”. Старий Волх — мольфар, що знав слова дощів і кісток — ще з її першого крику відчув: у цій дитині спить Мара. На сьомий рік він сплів для неї оберіг — тонку червону нитку з кришталевим, трохи мутним камінцем, що нагадував застиглу сльозу місяця.


 

— І що це ти їй дав? — матір буркнула, схилившись над донькою, яка вертіла оберіг у пальцях.


 

Волх затягнувся люлькою, вдихаючи терпкий дух соснового диму й дешевого тютюну.

— Оберіг. Від злих духів, — сказав рівно, струшуючи попіл у долоню. — Ходи-но, Нав, підійди.


 

Дівча зіскочило з лави й тихо підійшло. В її очах було більше розуму, ніж годилося дитині.

Волх відкрив долоню: попіл сам склався у тонке сріблясте кільце, мов обрис молодого місяця.


 

— Це теж оберіг? — насупилась Навина.

Дід лише хрипло всміхнувся.

— Майже. Це коло попелу. Раз на рік місяць приймає його форму, і тільки тоді злі не можуть перейти межу.


 

— Досить дурниць! — мати різко вдарила по столу, й глиняний кухоль жалібно дзенькнув. — Не мороч їй голову! Навино, йди надвір, Василь чекає.


 

Навина зиркнула у вікно: за плотом сидів Василь, син коваля — рік старший, лагідний, мов кошеня, з очима кольору меду. Вона ще раз глянула на дідову долоню, тоді неохоче побрела до дверей. Волх провів її поглядом, пригладив вуса й кинув невістці:

— Ти б перестала її сватати. Мала ще, щоб хлопів водити.

Та жінка зробила вигляд, що не почула.


 

Тієї ночі Навина лежала на боці, дивлячись, як кришталевий камінь ловить місячне світло. Він блимав сріблом і синню, немов крапля води з Мариної ріки. Дівчина хотіла надіти його на шию, але мати вже почепила хрестика — “щоб берегло”. Хрестик душив її щоночі, та зняти було заборонено.


 

— Дурна жінка… — прошепотіла Навина, стискаючи камінь у долоні. Той одразу став крижаний, і в тиші почулося, як під вікном хтось тихо хихикнув.


 

Навина підскочила, мов від подиху криги, й одразу прильнула до вікна. За тонким склом лежав двір — глухий, занурений у темряву. Навіть місяць не кидав свого світла, наче й він боявся глянути на те місце. У жодній хаті не горіло вогню, лише де-не-де вгорі танули сизі дими з коминів.


 

Сміх був тихий — такий, що людина б не почула. Але Навина почула. Прищуливши очі, вона вдивилась у пітьму, ковзаючи поглядом між тинів і голих яблунь. Хтось дивився на неї у відповідь — вона це відчула не шкірою, а десь під серцем.


 

І раптом — чорна тінь з’явилась просто перед вікном, так близько, що тонке скло задрижало. Постать, мов намальована на темряві, нахилилась і теж притулилась лобом до скла. Дві жовті, мов жар, зіниці вп’ялися в неї, зі звірячими котячими прорізами.


 

— На що витріщаєшся, лялю? — тонкий голос проліз крізь скло, так близько, наче хтось шепотів просто у вухо.


 

Навина судомно заплющила очі, та коли відкрила — тінь не зникла. Навпаки, посміхнулась. Те, що стояло надворі, лише трохи скидалося на людину. Темна шкіра блищала, мов від олії; очі світилися, наче свічки в ніч Святок; густі криваві коси спадали на плечі, а з-під них виглядали гострі, ніби поліровані, роги. На їхніх кінцях теліпалися дивні речі — ключ, гудзик, камінець, сухий пелюсток.


 

Він нахилив голову, примружився, як кіт, що розважається здобиччю.


 

Навина відступила на крок, стискаючи дідів оберіг. Камінь у її руці зробився крижаним, так що пальці аж німіли.


 

— Чорт, — ледве чутно прошепотіла вона.


 

Силует фиркнув, відкинув голову, й по склу прошурхотіли кігті.

— Чорт, — передражнив він, і кутики рота вигнулися у хижій усмішці. — До речі, дуже вродливий чорт. Жінки від такого, знаєш, голови втрачають. Екзотика ж.


 

Він тихо засміявся — сміх був теплий, слизький, майже людський. Потім зробив крок назад, і в місячному світлі Навина побачила чорний кожух із лисячим хутром і тонкий хвіст, що закінчувався кісточкою, перев’язаною кільцем. Чорт покрутився на місці, мов хизуючись власним виглядом. Високий, стрункий — і бісовий. Навина двічі моргнула, схилила голову й пошепки сказала:


 

— Екзотика… Кіт з рогами.


 

Чорт цокнув язиком, наче почув щось безглузде.

— Екзотика, моя мила, — відвернувся він. — Це коли на ярмарку привозять лимон. Один — і на весь повіт.


 

Тонкий хвіст описав півколо, торкаючись білого снігу, що не піддавався йому. Навина нічого не відповіла — лимон вона ніколи не бачила. Вона опустила очі на долоні й повільно розкрила їх, дивлячись на оберіг, який і досі морозив тонку дитячу шкіру.


 

Коли вона знову підняла голову, тінь притулилась до вікна, вглядаючись у темну хату.


 

— Дід спить? Хоча якщо я тут — певно так. Все ніяк не здохне… — протягнув він, облизуючи гостре ікло, що випирало з-під губ. — А ти, певно, Соколовська? По очах бачу. Дітей зараз часто підміняють. Популярна практика у чортів. Правда, я ще не пробував. Діти такі… потворні.


 

Повітря знову наповнив тихий, слизький сміх. Очі чорта впали на оберіг у її руках, хвіст зробив пів-оберт. Навина сховала камінь за спину.


 

— Так, Соколовська. Волх мій дід. І він не здох, — промовила строгим дитячим голосом, дивлячись чорту прямо в очі. Ймовірно, це його більше привабило, ніж налякало.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше