Пан Малодобрий

Холод залишився на вулиці. Щойно перетнувши теплову завісу він опинився під захистом технологій в обіймах комфорту. Безлика жорстока стихія залишилася там, по той бік дверей.

Сьогодні чимало публіки назбиралося, як завжди. Усі прийшли подивитися на шоу.

– Михайло, привіт! як справи? Готовий? – запитала хостеса ресторану.

– Привіт, кепсько. Накладка вийшла, сьогодні свято в школі. Моя донечка виступає, в неї коротенький віршик, майже в кінці, але вона так готувалася, а ще цей костюм. Уявляєш, вона буде броколі. Капець, ну і уява в тих вчительок.

– Круто, а що за свято?

– Не пам’ятаю, день здорового харчування, чи щось таке, але якщо я не прийду вчасно, боюся, що нарвуся на неприємності.

Хостеса з недовірою оглянула кремезного чоловіка. Діаметр його передпліччя був як у м’яча для регбі. Які в нього можуть бути негаразди.

Михайло залишив куртку у гардеробі та попрямував до свого робочого місця. Гості та персонал ресторану віталися з ним та зі захопленням в очах посміхалися, дехто гаряче тиснув руку. Він витяг магнітну картку та відчинив своє спеціальне приміщення, стіни якого чорніли непроглядністю, до пори.

Різноманітні знаряддя весело всміхалися сталлю до свого господаря, що пихтів та натягував на себе форму в червоно-чорних тонах. Знаряддя висіли для антуражу, крім різних інструментів тут можна було помітити дибу, Залізну грушу та химерного Мідного бика.

Михайло запустив комп’ютера, перевірив якість з’єднання, потім налаштував камеру на штативі. Почувся стукіт. Відчинив.

– Ось твоє мокачино. Шоколаду не пошкодували, все як ти любиш, – жваво продзвеніла офіціантка. 

– Дякую, – Михайло задоволено підкрутив вуса, – супроводу ще не видно?

– Ні, але скоро будуть. Не люблю їх, якщо чесно, такі похмурі завжди. Їм ніби гидко сюди заходити, можна подумати, - дівчина закотила очі і продовжила: – гарний заклад, напевно ціни кусаються для них. І взагалі, це така крута ідея, надати можливість виконувати покарання в ресторані. Це ж просто вау! Популярність шалена, народу збігається хмара. Та, що тут говорити, ми мало не б’ємося за зміни в дні екзекуції. Чайові рікою, жорстокість п’янить не гірше самогону. 

– Так, в нашого мера ідеї одна краща іншої. Не дарма вже п’ятий, чи який там, термін владарює. Ну, біжи вже, я зайнятий.

Дівчина посміхнулася та різко розвернулося на місці. Русявий хвіст описав дугу в повітрі за пів сантиметра від носа Михайла, що вловив нотки її дорого шампуню з розмарином. Коли дівчина подріботіла геть, він занурив вуса у молочну піну, та надпив свій напій, потім сів у крісло та витягнув фотографію донечки з гаманця. Зараз вона вже старша, та на тій світлині дівчинка нагадувала купідончика. Михайло посміхався до її портретика та обіцяв собі встигнути попри роботу, негоду та будь-що.

Зараз він міг дещо перепочити, налаштувати думки на відповідний лад. Це ж буде шоу, на яке чекають мільйони людей. Він головна зірка - Кат.

Почувся збуджений гул. Вели присудженого до страти в’язня. Натовп шаленів та казився в передчутті вбивства.

Михайло відчинив двері та впустив конвоїрів. Чоловік та жінка в строгій уніформі, яку вони вдягали лише для цієї процедури.

– Колись нас повбивають. Хтось вистрибне з натовпу та вистрелить мені в обличчя з дробовика. Довбані чиновники. Невже в тій країні все так погано. Я розумію, було круто то робити з військовими злочинцями. Ми довго вигравали ту війну і всі прагнули розплати. Але зараз! Маячня. – скаржився чоловік-конвоїр.

– Не скигли. Нові часи потребують нових заходів. Місто заробляє, держава позбувається кровопивців як оцей, – вона штовхнула злочинця, – а людоньки радіють тому, що зараз сидять в теплі і їхня голова на плечах. Заходи покарань необхідно було зробити жорсткішими, це вимога часу та раціонального розуму.

– Колеги, якщо можна, перейдемо до справи, – втрутився Михайло.

– Що? Пану Малодоброму, вже не терпиться? – запитала жінка-конвоїр, облизуючи бліді губи, – я б теж не відмовилася. Ти ще не збираєшся у відставку?

– По контракту я тут надовго. Один кат одна особа – така концепція, як мені пояснили. Прошу, в мене ще інші справи сьогодні, – майже благально сказав Михайло, коротко глянувши в очі обом конвоїрам.

Він давно зізнався собі, що боїться ту жінку, схожу на дитину Івана Драго та Пеппі Довгої Панчохи. Руда коротка зачіска, жорстокість та зарозумілість в очах. Кат кудись поспішає, тому вона навмисно зволікала з передачею засудженого.

– Я візьму це, – сказав Михайло та вихопив теку з документами в конвоїра. Його напарниця глянула на це як дружина на свого чоловіка, що длубається в носі за столом на святковій вечері в її мами.

Михайло гарячково шукав місця відведені для підписів та черкав ручкою. Масивні пальці перебирали сторінки одна за одною, вся ця справа зайняла менш як хвилину. Потім він вдягнув свої смартокуляри, просканував QR код та подумки ввів пароль для подвійної аутентифікації. Все, тепер він повністю відповідальний за цього нещасного.

– Гарного дня, - сказав Михайло та взявся до справи.

Він оглянув свого клієнта та вирішив, що проблем з ним не повинно виникнути. Навіть якби седативне не подіяло, він би міг збити хлопчину з ніг лиш дмухнувши на нього. Михайло мало не підстрибнув, коли той заговорив: