2

Та на жаль я це все загубив. Свій пофігізм. Впевненість. Усі ті риси, що допомагали мені бути щасливим та зустрічатися з самими гарними дівчатами в місті. Це було. Але де це все поділося? Де той я, що не боявся підійти до будь-якої дівчина та почати розмову. Узяти телефон. Домовитися про побачення.

А зараз. Я стою і дивлюся на скільки грошей вона вдягалася і думаю, що мені там ловити нічого. Та чи вірно я роблю?

Пані М. Чого я дійсно боюся? Чого лякаюсь? Відмови? Чи того, що вона мене скривдить, чи скаже щось погане. Ну то й, що? А як не спитаєш, як не почнеш розмову, звідки ти будеш знати ?

Я вважаю і це моя головна проблема, що я її не гідний. Що вона вище за мене. Це в мене такі думки, коли я ще не почав розмову. Коли й слова не сказав. Мені здається, що я якийсь жебрак. Прохач. А вона там десь зверху. Така собі герцогиня. І все це через те, що вона красива. Я так вважаю. Якби вона мені не подобалася, то я, мабуть, і вітався з нею і посміхався. Але ж вона мені подобається. І саме в цьому полягає мій страх.

Я так розумію, що чим більше нам хтось подобається, тим більше наші страхи. Страхи опануються на чому? На якомусь досвіді. Минулому. Чи вигоданому. Десь там у глибині душі мене щось гальмує. Огорожа. Паркан. Стіна. Я не можу зробити той єдиний крок, що відділяє мою сміливість від моїх страхів. Я боюся. І це факт. Можливо це перший крок до того, щоб змінити себе та своє життя.

Чого я хочу? Хочу перестати боятися роботи те, що я хочу. Навчитися, розмовляти з будь-якою людиною. Ні тільки з пані М. Для чого ця книга? Мені здається, якщо крок за кроком писатиму про своє, то можливо хтось впізнає і себе теж. Зі сторони завжди видніше. Можливо ці всі слова та речення допоможуть комусь. Бо в мені й в моїх страхах та комплексах він побачить і себе теж.

Я приходжу в магазин де працює пані М та кажу собі - от зараз привітаюсь з нею, буду дивитися в очі. І нічого такого в цьому немає. Та, як тільки я бачу її, щось в мені перемикається і я знов відвертаюсь та схиляю очі в стелю. Удаю наче не помічаю її, що вона мені взагалі не цікава. А потім довго дивлюся їй в слід і думаю, що міг би так робити дуже багато хвилин.

Ось я іду по проходу. А ось вона - Мирослава. І все. І де мої очі й мої думки? Я насправді багато чого міг би їй сказати. Та я сам себе відправляю на лаву запасних, ще і не спробувавши грати в футбол. Це, як наче ти вивчив урок. Та потім чуєш, як хтось по перед тебе розповідає його на п'ятірку і думаєш, та ні, я так не зможу. І сам собі наче ставиш двійку. А треба лише впевненість у собі та сміливість. Хтось скаже, треба для цього випити. Але, то все інше. А без допінгу. От просто, щоб зустріти іншим разом та посміхаючись, просто привітатися. Для когось це зовсім просто. А для мене це майже не можливо. Я боюся. Не знаю чому. Мені навіть думати про це страшно. Пані М - не знаю, що вона про мене думає і чи думає взагалі. А от я думаю і хочу просто, як раніше спілкуватися та не думати ні про, що. Звідки це в мене все?

От тільки, якщо уявіть собі ситуацію. Ось я. Ось вона. Зустріч. Я дивлюся на неї, коли вона далеко, а потім, як наблизитися, відвертаюсь кудись в бік. Не дивлячись на неї, проходжу повз  і на цьому усе.  

Треба в першу чергу здається мені, розібратися в причинах свого страху. Треба з'ясувати через, що я став таким, що лякаюсь усього лише зазирнути в очі людині, яка мені подобається. Це наче, як біг. От стали спортсмени на старті. І один дивитися і думає, та ні, вони всі такі сильні, такі знамениті, що я обов'язково їм програю. То навіщо тоді бігти, якщо все наперед відомо. І він не біжить з усіма. Він ще до змагання визнає себе переможеним. Людина сама обмежує себе. Не даючи собі ні одного шансу. Така сама ситуація і зі мною. Я теж сам себе обмежую та завчасно вирішую, що я програв. Я вже відчуваю себе у програші. І це не вірно. Так не повинно бути!

Вважаю, що таке буває і з іншими людьми. Так. Мабуть, про це є багато книжок та історій з гарним кінцем. Та як заставити себе зробити цей единий крок? Як змінити страх та невпевненість у собі на інші риси? Практика? Ну не знаю. Якщо людина сама на вас не дивиться. Якщо вона робить вигляд, що ви їй байдужі. З іншого боку, може вона так само, як і ми чогось боїться.

Страх відмови. Страх із групи - а що про мене подумають люди. І та сама невпевненість у собі. Але ж вона звідки береться? В чому сенс нашого страху та всіх переживань?

В неї така красива зачіска, а в мене ні. В неї така гарна фігура. Вона така струнка, а я ні. Усі ці порівняння не в мою користь. І все. І я відразу починає думати, що вона с самого початку краще за мене. І через це. Через усі мої страхи та комплекси, боюсь до неї підійти. І так вже триває досить довго. І я розумію, що якщо я сам щось з собою не зроблю, то нічого само по собі не зміниться. Наче вона королева, а я щось в неї прошу, чи збираюсь просити. Так я відчуваю цю ситуацію. Це лише один приклад того, як страхи, комплекс жертви, низька самооцінка, заважають жити тим життя, яке ти сам хотів, щоб було.

І що з цим роботи я не знаю. Так. Я мрію, як я героїчно підходжу та кажу, щось на кшталт доброго дня пані Мірослава. І як вона посміхається та каже: і вам доброго. І потім ми знайомимося і я проводжаю до дому. Але це все лише фантазії. А у реальному житті цього не має. І чи буде так я не знаю. Зараз не знаю. Не соромно писати, як воно є. Бо може дійсно хтось побачить себе в цьому реальному життєвому прикладі й такі насмілиться зробити свій перший крок. І хтось завдяки цьому тексту зрозуміє, що до чого і стане іншим. Якщо це допоможе хоч одній людині змінитися, то все не просто так. Не можна думати про те, що ти не такий, як усі. Хтось вітається не думаючи про те, що нього не така зачіска чи не такі чоботи. Хтось взагалі цим не переймається.

На мою думку, не має різниці, хто ти й якій твій статус та одяг. Всі люди рівні. І треба мати лише впевненість у собі. Та саме цього мені здається, що і не вистачає.

І от я знаю, що прийду сьогодні саме до неї й буду знов дивитися їй в слід. Та якщо вона обернеться, буду знов роботи вигляд наче я дивлюся в іншій бік. І вона мені взагалі не цікава.