Розділ 31.

Звідки поповзли чутки про жорстокого пана Лозовського було невідомо. Дуже багато часу минуло і відшукати кінці здавалося майже нереальною справою. Хіба що, сам привид раптом, навідає Андрія чи Христину і все розповість, що було малоймовірно. Після смерті батька він не з'являвся ні хлопцеві, ні дівчині. Дивно. В чому причина вони не знали. Можливо, він розгнівався, що молоді люди його не послухали, а якщо точніше то не зрозуміли і не встигли привезти Івана в Лозове. Але ж він обіцяв, в разі непослуху повернути їх в село назавжди. Вони приїхали. Добровільно. Андрій почав сумніватися в цьому. Він вже не знав кому вірити і у що. 

– А що то за зниклі дівчата, якщо не секрет? - хлопець хотів конкретики. Поки не знав, навіщо йому ця інформація, тому шукав будь яку зачіпку.

– Софія і Галина. Дружини зарізаних косарів, - дід говорив дуже спокійно, а в гостей волосся на голові ставало дибки.  Виглядало дуже підозріло.

– І який вердикт щодо них? - підвела брови Христина невідривно дивлячись на привида, а потім знову зиркнула на косу.

– Офіційно - зникли безвісти. За чутками -  їх ПАН забрав до себе.

Цікаво. Чоловіків вбив Лозовський, а жінок - теж він, правда, будучи мертвим. Маячня. 

Андрій теж так вважав. 

Тільки не ясно одне: чому її прабабу Уляну, яка його вбила, він чомусь з собою не прихопив?  Дивна в нього помста. 

Христина знову схилилася до думки, що чуткам невідомо від кого, вірити не можна, але як дізнатися правду, коли навколо одні таємниці? Погляд знову ковзнув на косу, яка припадала пилом у кутку. Щось не так в цій історії. Вони щось випускали з виду.

– Діду, - мовив Андрій роздивляючись фото жінки, яке висіло на стіні біля ліжка. - Це моя бабуся? - запитав отримуючи кивок у відповідь. 

– А що відбувається з жінками у нашому роді? Чому вони зникають? - в хлопця була певна підозра і дід її озвучив.

– Через прокляття. Іван залишив мене саме через це. Він гадав, що лишивши Лозове зможе втекти від прокляття. Мабуть, не зміг, - зітхнув старий. 

– Так що трапилося з бабусею? - хлопець все таки хотів почути відповідь.

– Померла при пологах.

– Так, як і мама… - Андрій більше не вірив у такі збіги. Надто багато. Так не буває. Прокляття дійсно існує, тільки, як його позбутися? 

Раптом, він згадав про записку батька, в якій чоловік написав, що Андрій повинен когось знайти. Але, кого? 

Хлопець не знав, хоча відгадка була надто близько…

– Я знаю! - раптом вихопилось у Христини. - Я знаю, як визначити, чи Лозовський вбивав косарів, - додала дівчина сяючи  захватом від своєї світлої думки.

– Як? - Андрій зацікавився.

– Треба косу відправити на експертизу! Якщо Лозовський вбивця, на ній повинні були залишитися сліди крові. Це ж знаряддя вбивства, чи не так? 

– Так… - хлопець завмер. Вона молодець, а він не здогадався. - Тільки на це треба час, - зітхнув видихаючи, бо повертатися до Львова, він поки що не планував. 

– І що? Зараз поїдемо до діда Лукаша номер два, переночуємо, побалакаємо і повернемось в місто, - Христина вже все розписала, проте хлопець вагався. 

Він планував зайти ще до Ніни і в будинок баби Калини, адже вони хотіли перевірити, чи бува, мати Христини не поселилася в ньому. 

– Давай спершу тут все владнаємо, а завтра подивимось, - нарешті виніс вердикт, а Христина насупилась. 

– Давай, - сухо відповіла вона обертаючись до "знаряддя вбивства".

Сперечатися не хотілося, але те, що в Андрія були якісь власні плани і бачення, щодо їхнього перебування тут,  її трохи дратувало. Перебісилась. 

Хлопця хвилювало ще одне запитання, на яке від дуже хотів почути відповідь, але був не певен, що це в компетенції привидів. Ризикнув.

– Якщо Лозовського вбили ( за легендою це зробила Уляна - місцева відьма), то як помер ти? - Андрій ще ніколи не відчував себе настільки неадекватним.

Запитувати в людини, як вона померла, хоч ця  людина -  привид, було незвично. Йому на мить здалося, що це просто такий жахливий сон і він скоро прокинеться в своєму ліжку, спуститься на низ де на нього буде чекати свіжозварена кава і серйозний вираз  батькового обличчя. Не прокинувся. Дідуган голосно засміявся. Навіть йому було весело з ситуації, що виникла. Божевілля.

– Тобі ще рано таке знати, - зрештою мовив дід відійшовши від сміху. - Зізнаюся, що планував ще трохи пожити, але щось пішло не так. Кольнуло в серці, потім ще раз, а потім… Ну ось я перед вами. Подробиць не розповім, вибачайте. Але скажу одне - раніше я ніколи не скаржився на серце. Думаю, вам буде цілком достатньо знати ЦЕ.

Дід так думав. А от Андрій сумнівався. 

В батька теж було серце. І помер він, бо воно зупинилось. 

"Ненадійний орган", - подумав хлопець.

Прощатися з дідом не хотілося, але треба було рухатися далі. Ночувати вдруге він тут не збирався. Христина теж хотіла в більш прийнятні умови. 

– Діду, - хлопець звернувся до нього востаннє, перед тим, як покинути цей будинок. - До тебе можна приходити в будь який час, чи є якісь обмеження?

Старий дивився на онука з неприхованою тугою, а потім опустив очі. Зітхнув. Обмеження були. 

– На жаль, в нас залишилася лише одна зустріч. Надалі ви не зможете більше бачити мене. 

– А ти?

Старий посміхнувся. 

– А я зможу. Але розмовляти ми більше не будемо. Нажаль.

Хлопцеві стало прикро його покидати. 

Він помер. Пора прийняти очевидне, хоча стало важко. Віднайти рідну людину і в той же час усвідомити, що це всього-навсього вигадка. Примара. Тимчасове явище, в яке тверезо думаюча людина не повірить. Він повірив. Вже, як є.