Розділ 22.

Христина саме підходила до третьої обласної лікарні, коли помітила згорблену постать Андрія, який вже встиг випалити пачку цигарок. 

Довго він протримався без згубної звички, але у зв'язку з останніми подіями знову взявся за старе. В хлопця був стрес, але навіть якби він випалив всі цигарки в світі, здобув би,  хіба що, рак легень, а не омріяний спокій. 

Правда, яку дізнався Андрій, перед тим як батько потрапив до лікарні, добряче  потріпала його  і до того пошкоджену психіку. Він не міг і не хотів миритися з долею, яка спіткала весь його рід. Тепер це і його таємниця, яку він не дуже хотів відкривати дівчині, що майже впритул наблизилася до нього. 

- Привіт, що сталося? - Христина мимоволі обняла хлопця і сама не зрозуміла звідки в неї з'явилася така люб'язність. 

Тиждень тому вона терпіти не могла пихатого оператора, який носом вертів при одному погляді в її сторону.  Хто ж знав, що життя мінливе і звикло підносити нам сюрпризи і несподіванки. 

За примхою долі, саме ці двоє, які не переносили один одного на дух, мусили провести декілька днів не просто разом, а й навіть спати в одному ліжку. Тільки той час, який вони витратили на перебування в моторошному селі добряче їх зблизив.

Проте не настільки, щоб повністю відкрити свої таємниці один одному. 

- В батька стався ще один інфаркт. Лікарі не дають жодних прогнозів, - приглушено промовив Андрій мацаючи свої кишені в пошуках чергової цигарки, але вчасно згадав, що вже всі випалив. На нього дивитися було боляче. В сірих глибоких очах зовсім не лишилося місця для надії. Вона погасла, як вигорівша свічка.  

- Невже нічого не можна зробити? - дівчина не вірила, що все настільки погано.

Андрій мовчки похитав головою втупивши свій порожній погляд кудись повз дівчину. Він вперше відчував себе таким безпорадним. 

- Я повинен це зупини. Я повинен його врятувати, але поняття не маю, яким чином! - хлопець перейшов на крик. Тримати себе в руках стало просто неможливо. 

Дівчина перелякано кліпала віями і не могла підібрати слів, щоб його заспокоїти. А хіба це можливо? 

В дівчини і зовсім не було батька, тому їй важко було зрозуміти його стан. Та й втішати вона не вміла.

- Є події, які не підвладні нам, як би сильно не хотілося допомогти, - промовила Христина якомога лагідніше. 

Андрій і без неї про це знав, але легше від цього знання не було. Він все міркував над запискою батька, слова якої все ніяк не вкладалася  в його голові:

" Ти - останній нащадок Лозовського і остання надія на наш порятунок. 

Я зробив велику помилку, коли пішов з дому вирішивши, що прокляття мене не наздожене. Думав, втечу і мене не торкнеться те зло, яке знищує наш рід.

Відчуваю, що воно вже наступає на п'яти. Після мене, наступним станеш ти. І як би я не хотів вірити в це жахіття, воно повторюється. Але я надіюся, що ти зможеш розірвати це замкнене коло. Ти повинен знайти…" 

Батько не встиг дописати. Рука відмовилась працювати і в ту ж мить різко прихопило серце. Андрій одразу викликав швидку, і тепер він тут, під клятими лікарняним стінами. Без найменшої думки, як діяти далі і кого шукати.  

- Христю, ти хотіла про щось розповісти, - раптом перемкнувся Андрій, аби хоч трохи привести голову в порядок. 

- Хотіла. Тільки зараз, мабуть, не на часі.

- На часі, - перебив її хлопець. - Правда, не знаю, як багато в мене його є…

- Ти про що? - не зрозуміла дівчина підводячи брови вгору. 

- Не звертай уваги. Розповідай. Це знову стосується твоїх снів? - він був передбачливим, як ніколи. 

- Той чоловік знову приходив. Вимагав знайти бісового Івана, але де шукати чомусь не підказав, - дівчина трохи обурилася. Їй також набридла ця маячня, але страх, який оселився на глибині її душі, раз за разом давав про себе знати.  

- Як прийде ще раз, скажеш, що знайшла, - спокійно промовив Андрій, а дівчину аж перекосило від його слів.

Вона надіялася, що хоч він її вислухає, щось підкаже. Тільки замість поради отримала звичайне глузування.

- Ти знущаєшся? Я думала хоч ти мене розумієш, - схоже вона пошкодувала, що затіяла цю розмову.

Тільки Андрій говорив цілком серйозно, хоча й повірити йому було важко. Христина ще не знала гіркої правди, від якої в хлопця ледве дах не зірвало. Тепер настав час поділитися гіркотою з нею.

- Іван, якого шукає твій привид  у цій лікарні. Це мій батько, - випалив шокуючу правду, від якої у дівчини  потемніло в очах.