Розділ 14.

Більше дівчина не хотіла нічого знати. Вона мовчки піднялася і вийшла з вітальні. Зараз, їй хотілося тільки одного – чим швидше поїхати до Львова. 

Христина повернулася назад у ванну. На диво, тут все було оформлено по-сучасному. Стіни і підлога були викладені світленькою плиткою. В кутку стояла простора ванна, поруч – умивальник. Справа на стіні висіла металева сушарка, а трохи нижче на поличці лежав фен.  Волосся було дуже мокрим, тому вона хотіла ретельно його висушити. 

Коли дівчина повернулась у вітальню, нікого вже не було. Вона швидко піднялася по сходах, накинула куртку і шапку, шию замотала шарфом і спустилася вниз.

Дівчина відчинила вхідні двері і вийшла на вулицю. Дід Лукаш разом з Андрієм стояли неподалік альтанки і про щось розмовляли. Побачивши Христину, хлопець попрощався з дідом і рушив назустріч дівчині.

- Не передумала їхати? – запитав Андрій, зупиняючись перед нею.

- Ні, - твердо сказала дівчина. – Ходімо.

Христина подякувала дідові, за те що приютив і гості вже зібралися йти, як раптом хлопець згадав про камеру, яка залишилась в будинку.

- Я принесу, - промовив Андрій і швидко побіг до дверей.

Дід Лукаш знову глянув на дівчину з недовірою, перш ніж наважився щось сказати.

- Ти не така, як твоя прабаба. Ти – інша, - промовив старий, ніби скануючи її думки. – Ви можете втекти з цього села, але від себе не втечеш, - знову почав говорити загадками дід, ще більше збиваючи з пантелику дівчину.

За мить, перед ними з’явився Андрій з камерою і вони попрямували до свого авто, яке стояло в іншому кінці села. Вдень, дорога здавалась не такою вже й страшною. Не було того дивного відчуття, ніби хтось за ними спостерігає. Та й взагалі, вчорашня моторошна пригода сьогодні нагадувала нашим мандрівникам лише жахливий сон.

Цього разу і хати були всі на місці. Дійшовши до будинку Ніни, Христина зупинилась.

- Зайдемо, попрощаємось? – раптом, запропонувала дівчина, киваючи на металеву хвіртку.

- Давай, - погодився Андрій слідуючи за Христиною.

Зайшовши на подвір’я хлопець відразу помітив, щось дивне. Пес, який завжди мало не зривався з ланцюга, навіть не виліз з буди. Склалося враження, що його зовсім там не було.

Підійшовши до дверей дівчина голосно постукала в очікуванні відповіді. Ніхто не поспішав відчиняти набридливим гостям.

- Може, сталося щось? – раптом, припустив Андрій і потягнувся до металевої ручки. Натиснувши на неї хлопець не поспішаючи увійшов в будинок. Христина слідувала за ним.

- Ніно, ви вдома? – вигукнув Андрій минаючи кухню.

Ніхто не відзивався. Гості направились у вітальню повільно ступаючи по дерев’яній підлозі застеленій коричневим килимом. В будинку панувала мертва тиша і господиня десь запропастилася.

Христина підійшла до високої тумби і швидким рухом забрала портрет Лозовського, якого лишила тут вчора. Вона різко заховала його собі під куртку, сама не розуміючи навіщо. Дівчина чомусь була впевнена, що не зможе так просто залишити цю історію, не розгадавши її до кінця. Вона відчувала, що якимось чином причетна до того, що тут відбувається, тільки поки що, не могла зрозуміти, як?

Андрій, тим часом, обійшов весь будинок, але Ніни так ніде і не знайшов.

- Дивно, але її немає. Треба іти, Христино.

- Ходімо, - швидко погодилася дівчина крокуючи до виходу.

Куди ж могла подітися жінка? Вночі її будинок зник, а тепер вона сама… В цьому селі справді відбувалося щось дивне і моторошне. В дівчини в голові велася справжня суперечка. З одного боку їй хотілося тут затриматися, а з іншого – тікати і не озиратися. Як вчинити правильно, вона не розуміла.

Поволі журналісти підходили до автомобіля. Він все ще стояв край дороги і нагадував їм, що це не сон. Андрій відкрив багажник і дістав з нього якусь довгу щітку. Він почав вправно змітати нею сніг, щоб хоч трохи очистити машину.

Христина тим часом дістала ганчірку і взялася витирати дзеркала.

Закінчивши роботу, Андрій сів за кермо і спробував завести автомобіль. Цей шматок заліза навіть не видав жодного звуку. Ситуація склалася плачевна, але вихід був.

- Акумулятор здох, - припустив Андрій виходячи з салону. Він дістав з багажника набір ключів і голосно захлопнув його.

- І що робити? – запитала Христина слідуючи за ним наче хвостик.

- Заряджати треба, - відповів хлопець відкидаючи кришку капота. – Зараз я його зніму і прийдеться знову іти до діда Лукаша. Схоже, наше повернення відкладається ще на один день, - невдоволено зітхнув Андрій.

«От і вирішили» - подумала Христина, дістаючи з-під куртки дивний портрет.

На дівчину дивилася темна пара очей, яка виступала з-під високого чола. На голові у темноволосого чоловіка був такого ж кольору капелюх, який додавав йому ще більшої таємничості. Цього чоловіка не можна було назвати вродливим, але в його погляді було щось таке, що приманювало і приваблювало, водночас відштовхуючи і лякаючи.

- Хто це? – несподівано ззаду дівчини виріс Андрій, який швидким рухом відібрав фото і уважно почав його розглядати.